по-друге, кожен домогосподар, котрий володів землею на основі об-щинного права, міг у будь-який час вимагати закріплення за собою в приватну власність належної йому частини землі;

по-третє, домогосподар мав право вимагати натомість закріплених за ним черезсмужних ділянок, виділення "відрубу" або "хутора", себто зведення всіх окремих наділів в одне місце ("відруб") і перенесення туди садиби ("хутора"), що забезпечувало створення незалежних від общин-них порядків, ізольованих міцних селянських господарств;

по-четверте, обмежувався принцип сімейної власності: відтепер влас-ником землі, закріпленої за двором, ставав одноособове "домогоспо-дар", себто глава сім'ї, а не двір загалом, як це було раніше.

Зауважимо, що уряд П.Столипіна не мав юридичного права видава-ти подібні законодавчі акти без схвалення їх Державною думою. Однак він виявив виняткову рішучість і наполегливість, опублікувавши їх у вигляді тимчасових указів, які стали легітимними через певний час, коли в основному вже були реалізовані.

Закон про землевлаштування, схвалений третьою Державною думою, було прийнято 29 травня 1911 р. У ньому, зокрема, підкреслювалось, що кожен селянин мав право вийти з общини і розпочати господарювання на компактній частині колишньої колективної власності, зведеній до окремої ділянки, навіть за умови, то проти цього виступить сільським сход.

З 2 900 446 селянських дворів України майже половина їх власників у роки столипінської аграрної реформи звернулися до комісій з прохан-ням про землевпорядкування, в результаті було утворено 434 736 одно-осібних господарств (14,4 % всіх господарств України) [2, 411].

Поряд із люмпенізованими селянами, котрих влаштовували общинні порядки з круговою порукою, гарантованими мінімальними можливос-тями матеріального достатку, було чимало селян, причому не обов'язко-во найзаможніших, які розуміли необхідність реформування поземель-них відносин і підтримували намагання уряду створити в селі клас еко-номічно незалежних селян.

Губернські та повітові землевпорядні комісії тримали під контролем вихід селянських господарств з общини, купівлю ними додаткових зе-мельних наділів, проводили обстеження їх економічного становища.

Уряд П. Столипіна турбувався не тільки про технічну, а й про фінан-сову сторону реалізації аграрної реформи.

Головним важелем її здійснення був Селянський поземельний банк, заснованим ще 1882 р. 12 серпня 1906 р. цей банк розпочав продаж селянам значної частини удільних земель, причому на досить вигідних для них умовах. Було визначено такі терміни погашення позички: 13, 18, 28, 41 і 55,5 років.

Виплата процентів залежала від терміну, на який бралася позичка. Якщо до 1906 р. ці проценти коливалися від 11,5 (при мінімальному терміні) до 6 (при максимальному), то за столипінськмм законодавством — відповідно від 9,5 до 4,5 %.

Згідно зі звітом Селянського банку за 1910 р. у п'яти губерніях України (Київській, Подільській, Полтавській, Чернігівській і Харківській) на землях, куплених з допомогою банківських кредитів, було створено 2597 ху-торів. Причому 97,5 % позичок, одержаних цією категорією селян, було виділено на максимальний термін — 55,5 років.

За роки здійснення столипінської аграрної реформи значно зміцніла позиція великого селянського землеволодіння. Якщо в 1882—1889 рр. в Україні було 19 030 господарств з 9—15 десятинами посіву, то у 1916р. їх стало 22 970 (більше на 20,7 %).

Кількість господарств з посівною площею 25—50 десятин — зросла з 1819 до 3000 (на 64,9 %), а з посівною площею 50 і більше десятин — з 298 до 660 (на 121 %). При цьому земельна площа хуторів і відрубів сягнула 3817 838 десятин. Переважну більшість із них (80 %) було створено на землях сільських громад. Селянські господарства засівали 16,3 млн. десятин землі, тоді як поміщицькі — 3,7 млн. десятин.

Загальна земельна площа хуторів і відрубів на 1 січня 1916 р. була найбільшою в Таврійській, (374 тис. десятин). Катеринославській (642 тис. десятин). Волинській (626 тис. десятин). Херсонській) (614 тис. десятин) і Подільській (303 тис. десятин) губерніях.

Складовою Столи пінської аграрної реформи була також переселен-ська політика. Діставши землю у власність і продавши її, селями масово переселялися до Азії.

В Україні, де накупало аграрне перенаселення, цей рух помітно по-силився після 1906 р.; протягом 1906—1912 рр. з України виїхало майже 1 мли осіб. Щоправда, багато селян поверталося, не знайшовши відпо-відних умов для життя.

3. Вплив реформ Олександра ІІ та П. Столипіна

на розв’зання аграрного питання.

Аграрна реформа Олександра ІІ справили неоднозначний вплив на забезпечення селян землею. Якщо на Правобережжі селянське землеволодіння збільшилося на 18 %, то в інших місцевостях істотно зменшилось [1, 436]. За даними сучасної історіографії, по всій Україні понад 220 тис. ревізьких душ було обезземелено, 100 тис. одержали наділи до однієї десятини, а понад 1 мли 600 тис.— до трьох десятин. Понад 94 % усіх селян мали наділи до 5 десятин, що явно не задовольняло життєвих мінімальних потреб сімей. До того ж її відводилися гірші, часто непридатні для ведення зернового господарства землі. На такі ділянки було повністю переселено 2136 сіл і понад 7 тис. окремих сімей тільки в Херсонській. Таврійській, Катеринославській та Харківські, губерніях. Селяни багатьох населених пунктів втратили громадські ліси, випаси, сінокоси, одержали смуги землі в різ них місцях. За таких обставин селянство мусило пристосовуватися до нових умов, одним це вдавалось, іншим — ні.

Більшість селянства сприйняла його з незадоволенням. Найбільший спротив викликали відстрочка звільнення від панщинних та інших повинностей, збереження за поміщиками права влас-ності на землю, зменшення наділів тощо. Від невдоволення селяни переходили до відвертого протесту. Подекуди вони відмовлялися відбувати панщину та інші повинності на користь поміщиків, не дозволяли працювати дворовим людям