і наймитам, вимагали негайно передати їм землі, не кори-тися властям. В окремих випадках останні для наведення порядку мусили застосовувати навіть військову силу. Протягом березня—квітня 1861 р. відбулося приблизно 640 та-ких виступів, у яких взяло участь щонайменше 400 тис. чол. Особливою активністю відзначались хлібороби Правобе-режної України, де за цей час сталося 73 % усіх виступів[1, 439].
Що ж стосується столипінської реформи, то на початку XX ст. селянське господарство України не тільки вистояло, а й перемогло у важкій конкуренції з поміщицьким господар-ством. Воно могло б ще більше його потіснити, якби столипінська аг-рарна реформа була радикальнішою і не проголошувала недоторканним дворянське землеволодіння [2, 412].
Несприятливим був і час, коли проводилась реформа: країна не мог-ла винести подвійного тягаря — фінансування глибоких соиіально-економічнпх перетворень і відшкодування воєнних витрат.
"Нового власника" було залишено практично без допомоги держа-ви, бо хіба можна вважати ефективною допомогу в 32 мли крб, запропо-новану як позичку для хуторян, порівняно з 8,5 млрд крб, викачаних із землеробства державою та поміщиками?
І все ж столипінська аграрна реформа, незважаючи на її непослі-довність і незавершеність), була одним із найрішучіших кроків лібера-лізму в усій російській історії. Вона сприяла перетворенню середньовіч-ної колективістської системи праці селян на індивідуальну, формуванню господарств фермерського типу. Уже в той історичний період ці госпо-дарства виявили свої великі потенційні можливості.
Література.
Борисенко В.Й. Курс української історії. К: Либідь – 1996.
Литвин В.М., Мордивінцев В.М., Слюсаренко А.Г. Історія України. К.: Знання-Прес – 2002.