Незабаром у Лондоні почалися наради послів великих держав і одночасно переговори між Туреччиною і балканськими союзниками по питанню про умови мирного договору.

Вимога Сербії надати їй порт на Адріатиці викликала крайнє невдоволення Австро-Угорщини. Підтримана Німеччиною, вона провела мобілізацію і приступила до зосередження військ на кордоні Сербії. Росія схвалювала територіальні претензії Сербії, але рекомендувала сербському уряду уникати відкритої сутички. До цього часу Франція спочатку схилятися до більш агресивного курсу, сподіваючись що у випадку великої європейської війни можна використовувати болгарську і сербську армії проти германсько-австро-німецького блока. З цією ціллю Пуанкаре підштовхував царський уряд до більш активної підтримки Сербії проти Австро-Угорщини, а паризька біржа надала царському уряду нову позику, призначену винятково на військові потреби. Англія зі своєї сторони розпалювала протиріччя між державами, сподіваючись забезпечити собі роль арбітра. Проте держави не зважилися розв'язати велику війну, а Сербії прийшлося відступитися від своїх територіальних планів на Адріатиці і задовольнитися одержанням комерційного виходу до вільного порту в Албанії. Одним із значних питань лондонських переговорів було питання про долю Албанії.

Ще в 1908 р., після младотурецької революції, в Албанії посилився національно-визвольний рух, що навесні 1910 р. переріс в масове збройне повстання на півночі країни. В1911-1912 р. повстання охопило всю Албанію. Коли почалася балканська війна, у справи Албанії втрутилися балканські союзники і великі держави. Відповідно до початкових планів балканських союзників Албанію передбачалося розділити між Чорногорією, Сербією і Грецією. Австро-Угорщина в противагу вимозі Сербії про вихід до Адріатиці висунула проект створення «незалежної» Албанії, розраховуючи не припустити виходу Сербії до моря. Австро-Угорщину підтримали Італія і Німеччина.

Поразка Туреччини у війні породила в албанців нові надії на одержання незалежності. У листопаді 1912 р. у Бухаресті на зборах представників різноманітних албанських емігрантських організацій було прийняте рішення про скликання всеалбанского конгресу й обрання тимчасового національного уряду.

28 листопада 1912 р. у Влоре (Валоне) на зборах представників від різноманітних районів країни і від закордонних центрів албанської еміграції була проголошена незалежність Албанії. Через тиждень був сформований Тимчасовий уряд на чолі з Iсмаїлом Кемалем. Проте, рахуючись із домаганнями Австро-Угорщини, що прагнула розширити свій вплив на балканському узбережжі Адріатики, а з іншого боку, із вимогою Сербії надати їй вихід до Адріатиці, держави вирішили створити автономну Албанію під суверенітетом султана і під контролем європейських держав. Шкодер передавався Албанії.

Чорногорія, війська якої вели облогу Шкодера, відмовилася виконати рішення про його передачу Албанії. Оскільки Німеччина підтримувала Австро-Угорщину, а Англія - Росію, албанське питання і, зокрема, питання про Шкодер переросло у великий міжнародний конфлікт і погрожувало серйозними ускладненнями. Зрештою, Чорногорія уступила і вивела свої війська з-під Шкодера.

Проте фактично Албанія не знаходила тоді повної незалежності. Іноземні держави, поставивши на княжий престол Албанії німецького принца Виду, продовжували втручатися в її справи.

У ході мирних переговорів виявилися глибокі протиріччя і по інших питаннях. Болгарія потребувала значного розширення меж у напрямку Східної Фракії. Греція, що вже зайняла Салоніки, домагалася передачі їй Егейських островів, а також претендувала на південну частину Албанії. Сербія приєднала до себе всю Македонію, у тому числі «спірну зону» і частину, що призначалася раніше Болгарії, не збираючись нічим поступатися. Болгарія не хотіла примиритися ні із сербськими придбаннями, ні з переходом Салонік до Греції.

Положення ускладнилося в зв'язку з державним переворотом, здійсненним у Туреччині в січні 1913 р. войовничо настроєною групою младотурок і спричинившим поновлення військових дій, між Туреччиною і Болгарією. Але турецькі війська знову потерпіли поразку, і 30 травня 1913 р. у Лондоні був підписаний вироблений під тиском великих держав мирний договір між учасниками Балканського спілки і Туреччиною.

За умовами договору, Болгарія одержала північну частину центральної Македонії, Фракію з узбережжям Егейського моря, Греція - Салоніки і прилягаючу до Салонік південну Македонію, Сербія - південно-західну, західну і частину центральної Македонії. Чорногорія одержала порівняно невеличкий прирізок: місто Скутари, що, попавши в руки чорногорського короля Миколи, був у нього забраний по рішучій вимозі Австрії і переданий нашвидку створеної великими державами Албанії.

У виді компенсації за величезні збільшення Болгарії межуюча з нею Румунія зажадала (і одержала) місто Силістрію і частину болгарської території, що граничить із Румунією.

Відповідно до цього договору тільки Стамбул і прилягаюча зона проток по лінії Енос - Мідія залишилися у володінні Туреччини. Укладення Лондонського мирного договору не усунув, а ще більш загострило протиріччя як між головними імперіалістичними державами, так і між балканськими державами. Результати балканської війни виявилися невигідними для австро-угорського блока. Туреччина, що розглядалася правлячими колами Німеччини як можливий союзник у боротьбі проти Росії, потерпіла жорстоку поразку. Значно посилилася Сербія, що складала головний об'єкт імперіалістичних устремлінь Австро-Угорщини. Водночас саме існування Балканського спілки означало подальший підрив впливу австро-німецьких імперіалістів на Балканах і посилення позицій держав Антанти.

Підсумок війни був більш ніж сприятливий для Росії. Терція була розбита і втратила європейські володіння. На Балканах утвердився міцний воєнний союз, який контролювався Російською імперією. Цей союз носив анти турецьку і анти австрійську направленість.

У цих умовах австрійська і німецька дипломатія поставила перед собою задачу розколоти спілку балканських держав.

2.2. Друга балканська війна

Однак мирна угода не створила стабільності в регіоні. Австро-Угорщина і Німеччина добивалися ліквідації Балканського союзу, розпалюючи протиріччя між союзниками.

Використовуючи бурхливе невдоволення, яке виникле в Болгарії придбаннями Сербії в Македонії і спираючись на свою креатуру, царя Фердінанда