Основною метою Франції було збереження завойованих позицій на основі створення загальноєвропейської системи безпеки, що зустрічало опір інших великих держав. Поступки Франції в питанні про репарації і рівність прав Німеччини в озброєннях (1932 р.) і підписання Пакту чотирьох (1933 р.) вели до ослаблення її впливу в Європі. Переговори про Східний пакт із метою створення загальноєвропейської системи безпеки наштовхнулося на небажання інших великих держав і ряду французьких союзників співробітничати зі СРСР. У цих умовах договір зі СРСР став для французького керівництва засобом тиску на Англію і Німеччину. Криза 1935 — 1938 р. ще більше послабив позиції Франції в Європі і прив'язав її зовнішню політику до позиції Англії, що розглядалася як природного союзника проти Німеччини.

Протягом 20-х рр. Італія продовжувала зовнішньополітичну традицію союзу з Англією для посилення свого впливу на Балканах. Але реальне посилення позицій Італії в Східному Середземномор'я привело з 1928 р. до охолодження італо-англійських відносин. У 30-і рр. посилення Німеччини збільшувало зацікавленість Англії і Франції в співробітництві з Італією, що дозволило останньої домогтися від них ряду поступок в Африці. У ході кризи 1935 — 1938 р. Італія початку зближення з Німеччиною, поклавши в основу своєї зовнішньої політики балансування між Німеччиною, Англією і Францією для розширення впливу в Середземномор'я, що було цілком сумісне з трансформацією існуючої системи міжнародних відносин.

Основною зовнішньополітичною метою Японії було розширення зони впливу на Далекому Сході. В умовах громадянської війни в Китаї, активного радянського проникнення в Синь-цзян, Монголію і Північну Маньчжурію, радянсько-китайського конфлікту й англо-американського суперництва Японія зробила ставку на військово-політичне рішення далекосхідних проблем. Використання міжімперіалістичних протиріч у регіоні, антибільшовицька й антиколоніальна пропаганда, знаходження союзників у Європі дозволили Японії проводити експансіоністський курс і зберігати прийнятні відносини з іншими учасниками боротьби за вплив у регіоні. У цілому японське прагнення до посилення свого впливу обмежувалося Далеким Сходом і було цілком сумісне з трансформацією існуючої системи міжнародних відносин.

Для Німеччини основною зовнішньополітичною метою була ревізія Версальського договору, а в перспективі і глобальна зміна існуючої системи міжнародних відносин. Використовуючи протиріччя між іншими великими державами, Німеччини удалося до кінця 1932 р. усунути найбільш важкі наслідки поразки в Першій світовій війні. Нове німецьке керівництво успішне продовжило цю політичну лінію, узявши на озброєння "політику факту, що здійснився,". Криза 1935 — 1938 р. підсилив позиції Німеччини, що знайшла союзників і нові можливості для тиску на Англію і Францію. Використовуючи політику "умиротворення", свої досягнення в економіці, військовому будівництві, ідеї антибільшовизму, пацифізму і націоналізму, Німеччина змогла з початку 1938 р. перейти до ревізії територіальних установленні Версальського договору. У підсумку до кінця 30-х рр. Німеччина значно збільшила свій військово-економічний потенціал і вплив на міжнародній арені.

В роки революції і Громадянської війни Радянський Союз утратив завойовані Російською імперією позиції на міжнародній арені і території в Східній Європі. За рівнем свого впливу в Європі країна виявилася відкинутої на 200 років у минуле. Не випадково радянське керівництво взяло на озброєння концепцію "світової революції", що сполучала нову ідеологію і традиційні задачі зовнішньої політики по посиленню впливу країни у світі. Стратегічною метою зовнішньої політики країни стала глобальна перебудова системи міжнародних відносин, що робило основними супротивниками Англію, Францію і їхніх союзників. Зробивши ставку на неминучість виникнення нового міжімперіалістичного конфлікту, СРСР прагнув не допустити консолідації великих держав, справедливо сприймаючи це як головну погрозу своїм інтересам. Радянське керівництво уміло використовувало офіційні дипломатичні канали, нелегальні можливості Комінтерну, соціальну пропаганду, пацифістські ідеї, антифашизм, допомогу деяким жертвам агресорів для створення іміджу головного борця за світ і соціальний прогрес.

Основою зовнішньої політики Сполучених Штатів було прагнення зайняти замість Англії положення політичного центра світу, що вимагало повної перебудови системи міжнародних відносин на основі створення глобального балансу сил великих держав під егідою Вашингтона. Узявши на озброєння політику "ізоляціонізму", США поклали в основу своєї зовнішньополітичної діяльності економічну експансію", а економічне суперництво з Англією вело США до підтримки Німеччини і Японії, економічне посилення яких повинно було ускладнити становище Лондона і підштовхнути його до поступок Вашингтонові. У 30-і рр. при наявності складних внутрішніх проблем США успішно використовували традиції англійської політики "блискучої ізоляції" XIX в., що дозволяло їм зберігати волю рук, вичікуючи розвитку подій. Відповідно у відношенні країн Латинської Америки з кінця 20-х рр. починає проводитися політика "доброго сусіда", на Далекому Сході — політика "невизнання", а в Європі — політика "нейтралітету". Найбільшу небезпеку для США представляла англійська політика "умиротворення", реалізація якої привела б до збереження основ існуючої системи міжнародних відносин. Тоді як зривши цієї політики й ескалація кризи сприяли американським зовнішньополітичним цілям.

Говорячи про розвиток Версальсько-Вашингтонській системи в межвоенное двадцятиліття, слід зазначити наявність глобальних протиріч, що зробили першорядний вплив на політику великих держав. Формування післявоєнної системи міжнародних відносин проходило без врахування інтересів Німеччини і СРСР, що зробило їх її супротивниками, і в Європі склався політичний трикутник (Англія і Франція — Германия-СРСР), учасники якого прагнули досягти своїх зовнішньополітичних цілей, граючи на протиріччях суперників. Побоюючись радянсько-німецького зближення, Англія і Франція в середині 20-х рр. пішли на поступки Німеччини, що привело до