Реферат - Духове життя україни в литовсько-польській добі
23

деякі з них литовського походження залишили по
собі добру пам'ять: Любарт збудував собор св. Івана в Луцьку, Володимир
Ольгердович підтримував Києво-Печерський манастир, його син Олелько та унук
Семен уславилися щедрими пожертвами на церкви. Українське велике панство
робило щедрі подарунки церквам; князі — Ходкевичі, Дашкевичі, Голь-іданські,
Острозькі, Глинські та інші — обдаровували церкви та манастирі. Дехто з панів, як,
наприклад, Загоровський, влаштовували при церквах шпиталі для старих, хворих, а
дехто — школи.
У Великому Князівстві Литовському найбагатшими церквами були Луцька та
Володимирська, які володіли кількома містечками та селами; за ними йшла катедра
Перемиська, 3 манастирів найбагатшими були Києво-Печерський, Михайлівський
Золотоверхий та Унівський.
Добродійство п анів у користь церков та манастирів виродилося в форму
патронатів чи «подавань». Було чимало осіб, які дійсно були патронами церкви, як
князі Острозькі, Олельковичі, Слуцькі, Ходкевичі та інші, але з XV ст. патронат
перетворюється на звичайне володіння церквою або манастирем нарівні з селами,
угіддями тощо. Патрони розпоряджалися ними на основі маєткового права:
заставляли, давали в посаг, у спадщину, обмінювали на прибуткові села, здавали в
оренду, продавали. Вони побирали гроші з церков, насамперед — за поставлення
ігумена, священика, єпископа; з дібр, належних манастиреві чи церкві за час, коли
був не обсаджений пост єпископа або ігумена. Самі королі подавали цьому
приклад: Сігізмунд 1 віддав церкви в Києві Дягилевичеві на сплату боргу.
Діставали манастирі світські особи: вдова великого князя Олександра, Олена,
дістала Троїцький Віденський манастир від Сі-гізмунда 1 «доживотно». Бували
випадки «подавання» манастирів не тільки світським особам, а навіть
неправославним. Проти цих «патронатів» уперто, але без наслідків, боролася
Церква.
Ненормальне становище духовенства Православної Церкви характеризують всі
ступені його, починаючи-від митрополитів.
Історія ставлення митрополитів перейшла кілька етапів. Як була мова вище, року
1458 Григорій Мамма, патріярх Царгородський, що приєднався був до унії,
призначив на катедру митрополита Київського Григорія П Болгарина. Пробувши
кілька років в унії. він звернувся до нового патріарха, Діонісія, що не визнавав унії.
Після смерти Григорія П, року 1473, був обраний — неясно ким — на митрополита
Мисаїл з боярського роду, спорідненого з вищою аристократією. В справі
посвячення його в єпископи, князі і православні люди звернулися до папи Сікста
IV. Тим часом у Царгороді поставлено на митрополита Спиридона, але коли
приїхав він до Литви в 1476 році, застав там митрополитом Мисаїла; Спиридон був
ув'язнений, але Мисаїл так і не був висвячений. Після смерти Мисаїла в 1480 році
собор єпископів і «всіх станів людей» обрав Симеона. По дозвіл на посвячення
звернулися до Царгороду, і патріярх прислав своїх відпоручників з
«благословенною грамотою». Після смерти Симеона в 1488 році собор обрав на
митрополита ІОну, архиспископа Полоцького. Знову їздила делеґація до патріярха,
щоб дав «благословенну грамоту». Року 1495 собор обрав митрополитом
архимандрита Макарія.
Дуже цікавий обмін думок з приводу обрання митрополита: посол патріярха
закинув був єпископам, що вони не мусять поставляти митрополита до
благословення, «хіба в крайній потребі, на що єпископи відповіли, що в крайності
поступили так, як «поступили і братія на ті єпископи за, великого князя Вітовта,
поставивши митрополитом Григорія Цамблака, як у правилах св. Апостолів і Отців
написано: два або три єпископи нехай свобідно ставлять єпископа». Посол сказав
на те: «Ви вчинили добре, бо в крайності і від закону муситься відступати».
Наступного року Макарія забили татари.
Здавалося, встановлювався певний порядок обрання митрополита собором
єпископів та мирян. Але порядок цей не був тривкий. Уже наступникові Макарія,
Йосифові 1 Болгариновичу, р. 1498, князь Олекрандер «дав» Київську митрополію,
при чому не згадується про жадне обрання. Це був родич Сапіги, особи, близької
до великого князя. Тільки 1500 року Йосифа 1 посвятив посол патріярха
Царгородського. Після смерти Йосифа 1 в 1500 році катедру дістав Іона —
духівник великої княгині Олени. Його наступник, Йосиф П Солтан, теж, здається,
не був обраний. Поставлення митрополитів щораз більше обмежується
призначенням Великого князя та «благословенням» патріярха. Після Йосифа II
Солтана митрополитом був Йосиф Ш, про поставлення якого нічого невідомо.
Року 1534 в своїй грамоті Сігізмунд писав, що владика Луцький, Макарій, просив
його обдарувати «хлібом духовним» — Київською митрополією; просили за нього
королева Бона, воєвода Віденський Гаштольд, князі та пани грецького закону, а до
того й митрополит Йосиф ПІ ще за життя обіцяв йому катедру, очевидно — продав
її. Цікаво, що просили за нього й католики. Так у поставленні Мака-рія II бачимо
нові засади: митрополію дарують «як хліб духовний».
Наступник Макарія II, Стефан-Сільвестер Белькевич, мечник і скарбник віденський
— неписьменний — за п'ять років до смерти Макарія дістав від нього зобов'язання,
що отримає катедру. Після смерти Сільвестра в 1568 році катедру дістав
митрополит Іона Протасович, який продав шляхтичеві Іллі Кучі «достоїнство архи-
єпископське», а після смерти Іони — митрополичу катедру. Це затвердив Стефан
Баторій. Немає відомостей, як обрано наступника Іллі Кучі, Онисифора Дівочку,
але відомо, що його наступника, Михаїла Рогозу, призначив король, без обрання
православними.
За таких митрополитів, природно, не можна було сподіватися, щоб єпископи
стояли на висоті. Єпископські катедри давали як нагороду за різні заслуги, службу.
Так, у 1577 році Стефан Баторій віддав за військові заслуги зем'янинові Стефанові
Достоевському, «не грецького закону», очевидно, католикові, Вознесенський
манастир у Менську. Бувало, що церковні

---

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9