Реферат - Духове життя україни в литовсько-польській добі
23

маєтки передавали стороннім особам.
Наслідком «патронату» єпископські катедри давалося світським людям з
обов'язком мати «вікарієм» духовну особу, яка відправляла б церковні служби. На
цьому ґрунті виникало багато сумних подій, які принижували авторитет Церкви,
бруднили ім'я українця.
Одною з найвидатніших в цьому відношенні була доля Володи-мирської катедри,
найбагатшої на Волині. Сігізмунд-Авґуст дав її Іванові Борзобогатому-
Красенському, який, залишившись мирянином, грабував єпархію, роздавав добра її
своїм родичам, і жадні протести не допомагали. Тим часом король віддав
Володимирську єпископію Холмському єпископові Теодосієві Лазовському, який,
зібравши військо, вибив Борзобогатого з єпископського замку. Тоді король дав
йому Луцько-Острозьку єпископію. Можливо, шо це предок письменника Федора
Достоєвського, який походив із старої священичої родини Поділля, що, за
родинними переказами, приїхала «з Литви».
Король передав Володимирську епискотю шдяхтичеві-католикові Жовковському,
але новий король, Стефан Баторій, призвачив її ігуменові Києво-Печерського
манастиря, Мелегієві Хрептовичу, який став роздавати маєтності єпископії
стороннім особам. По смерті Борзобогатого в Луцьку, його невістка забрала всю
церковну утвар, хрест та ікони з дорогоцінним камінням, євангелію, оправлену
сріблом — і все це продала. Наводимо, тут лише яскравіші приклади того
морального розкладу, який охопив Церкву. Історичні джерела повні скарг та
нарікань на призначення владиками-епископами людей невчених, неморальних.
Природно, такі владики не могли дбати за високий рівень морального життя
священиків. Посвячення вважалося значним прибутком, бо кандидат мусів добре
заплатити за висвяту і за парафію.
У Галичині церковні справи мали інший характер. Протягом 150 років Галицька
катедра не була обсаджена, і нею керували намісники Київського митрополита. В
1509 р. Сігізмунд 1 наказав католицьким арцибіскупам львівським поставляти
намісників православної Львівської єпархії, «щоб схизматиків легше було
приводити до католицької віри».
Року 1516, внаслідок скарг православних, Сігізмунд призначив «візитатора»
Української Православної Церкви, дяка Грицька, надавши йому право
«направляти» священиків. Посипалися протести та прохання до короля, але ніщо не
змінялося, поки король не призначив намісником шляхтича Яцка Гдашинського,
надавши йому сан архимандрита. Митрополит Йосиф 11 визнав Гдашинського
намісником, але католицький арцибіскуп добився позбавлення його намісництва.
Довга боротьба православних закінчилася в 1535 році, коли митрополит Київський
Макарій II призначив на намісника Макарія Тучапського, в 1539 році висвяченого
на єпископа Львівського. Це коштувало православним 200 волів, яких дано
королевій Боні за допомогу, та 100 волів, яких дано Сігізмундові. Але католики-
шляхтичі й після того вживали різних заходів, щоб перешкодити Мака-рієві: не
дозволяли служити в церквах, зганяли селян з церковних маєтків.
Цікаву характеристику стану православних дає Г. Лужницький. Трьома шляхами
йшло переслідування Української Церкви на землях, окупованих Польщею: 1)
нищенням церковно-національних цінносі і святощів минулого; 2) пониженням
престижу Православної Церкви і 3) викликанням почуття сорому в зв'язку з при-
належністю до цієї Церкви.
З 1-ої половини XVI ст. Львів польонізуеться: зникає уряд «руського» писаря в
магістраті, українцям заборонено мати будинки в центрі міста, старшим в цеху міг
бути тільки поляк; православним не дозволяється складати присяги перед урядом, в
урядах не приймається від них свідоцтв; не дозволяється їм везти своїх покійників
процесіями через центр міста; заборонено православним священикам нести Святі
Дари до хворого, згідно з звичаєм, із запаленими свічками, Не-католикові не було
місця в житті.
Г. Лужницький заперечує твердження М. Грушевського, що в цьому виявлялась
боротьба двох вір, двох культур: це була боротьба за існування, за людську гідність
проти польського шовіністичного імперіялізму.
За Владислава Опольського, в 1375 році, засновано в Галичині латинське
архиепископство, яке незабаром перетворено в латинську митрополію. До неї
належали єпископи в Перемишлі, Холмі, Володимирі. Так у тих місцях поруч
православної постала латинська Церква. Однак довгий час ці єпископії існували
лише номінальне, бо не було парафіян-католиків, і навіть самі єпископи часто меш-
кали поза межами своїх єпархій.
Католицьку місійну працю виконували ченці різних орденів. Першими, ще в XIII
ст., з'явилися домініканці з енергійним Яцком Одровонжем, що бував уже раніше в
Києві, Домініканці були майже виключно поляки і поруч з католицтвом ширили
польонізацію. Згодом вони мали багато манастирів в Україні: в Луцьку, Барі,
Бродах, Бучачі, Вінниці, Києві, Коломиї, Костянтинові, Овручі, Львові, Снятині,
Ярославі.
У XIV ст. з'являються францісканці (мінорити). В 1345 році вони мали вже
окремий вікаріят, до якого належали чернечі доми у Львові, Городку, Галичі,
Коломиї, Снятині тощо. Особливо допомагали їм Констанція, дочка угорського
короля й дружина короля Лева 1, та її дочка Святослава, яка постриглася в
манастирі клярисок у Старому Сандомирі. Францісканці посідали єпископські
катед-ри Перемишля (1377), Львова (1390), Галича.
З XV ст. з'явився орден бернардинців, який спочатку діяв у Галичині, а пізніше й на
Волині. 1481 року бернардинці одержали від папи Сікста IV привілей, що його
надавано тільки орденам у Святій Землі. В XV ст. бернардинці мали в Польщі вже
понад ЗО осель. Значення цього ордену для Польщі показує вже те, що трьох
польських бернардинців проголошено святими. Бернардинці мали добре поставлені
школи, з допомогою яких впливали на українську інтелі-ґенцію, головно шляхту.
Однак ненависть православних до бернардинців була така велика, що вони спалили
їх манастир у Львові.
Всі ці ордени поширювали польонізацію, а разом з нею й польський шовінізм,
викликаючи ворожість українців і до Польщі і до латинської Церкви, — пише
історик Католицької Церкви Г. Лужницький. Україна вкрилася мережею
латинсько-польських кляшторів-манастирів для чоловіків та жінок.
Латинська

---

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9