г) Україна після Берестейської унії. Берестейська унія не внесла спокою і не
поєднала Церков. Навпаки, крім двох — православної і католицької — з'явилася
третя, уніятська. На боці уніятської були: митрополит, п'ять єпископів, визнання
польським урядом, а головне — могутня рука папи. На боці православних: два
єпископи, багато чорного та білого духовенства і — народ, їх зверхник,
Царгородський патріярх, не був у стані боронити їх. Спроби православних
звернутися до короля за посередництвом соймиків та сеймів нічого не дали.
Уніятська Церква залишалася в очах уряду єдиною правною Українською
Церквою.
Тяжкий стан Православної Церкви погіршував внутрішній двоподіл: владики,
частина шляхти та міщан пішли за унією, але більшість духовенства, шляхти з кн.
К. Острозьким, більшість міщан та братств, селяни, а головно та нова сила, що
організувалася за Дніпровими порогами — козацтво — залишилися при вірі
батьків. Менші чисельно прихильники унії розгортали колосальну енергію,
зміцнюючи свої позиції та приєднуючи нових прихильників.
Слабого митрополита Михаїла Рогозу замінив у 1600 році єпископ
Володимирський, талановитий Іпатій Потій, що &ув до того Володи-мирським
старостою, людина з великими зв'язками, добрий промовець і дипломат. Роки 1595-
1613 — це «Потієва доба», характеризує його ролю о. Б. Курилас. Твердого рукою
взяв він керівництво митрополією і провадив справу до своєї смерти в 1613 році.
«Не з Рогозою, а зо мною маєте діло», — писав Потій у 1600 році до слуцького
кліру, який не слухав його.
На той час православне духовенство не мало рівного митрополитові Потієві, але.
мало князя Костянтина Острозького, який останні роки свого життя присвятив
боротьбі з унією та обороні Православної Церкви. Шукаючи підтримки, князь К.
Острозький зблизився з кальвіністами. В 1599 році у Вільні відбулася Генеральна
Конференція, на якій він заступав православну шляхту, а князь М. Радзівілл —
кальвіністичну. Але співпраця двох конфесій не наладналась, бо духовні кола
вороже поставилися до кальвіністів і вимагали благословення патріярха.
Благословення патріярх не дав, і Віденська Генеральна Конференція фактично на
тому й скінчилася.
Найбільше значення в справі оборони Православної Церкви мала релігійна
полеміка, участь в якій взяло чимало видатних, талановитих авторів. Ця полеміка
велася з завзяттям, твори поширювалося переважно в рукописах, і вони викликали
захоплення читачів. Тим часом православні втрачали свої храми, церковні маєтки,
які переходили до уніятських владик.
Справу православних та уніятів розглядалося майже щороку на соймі, в сенаті.
Важливим було те, що нарешті король примушений був визнати, що український
народ поділився на дві частини, і що уніяти не можуть репрезентувати всього
народу.
Року 1603-1605 польський уряд пішов на поступки: з митрополії уніятського
митрополита вилучено Києво-Печерський манастир і дозволено обрати там
православного архимандрита — Слісея Плетенецького; визнано права братств і
вилучено їх з-під юрисдикції міярополита-уніята.
Безоглядна політика Сігізмунда Ш викликала незадоволення протестантів та
православних, до яких приєдналося чимало десидентів католиків, і 1606 р. проти
короля вибухло повстання («рокопі») з Краківським воєводою Зебжидовським на
чолі. Хоч це повстання було придушене польським військом, але в ньому чітко
висловили свої вимоги православні, зокрема — деградувати уніятських владик,
роздавати церковні добра тільки православним, припинити всі судові процеси
проти духовенства.
Після смерте Кирила Терлецького король поспішив надати луцьку катедру уніятові
Остафієві Єловичу-Малинському.
На тлі цих подій поглиблювалася денаціоналізація української шляхти: нащадки
знатних родів переходили на католицтво або унію. Року 1608 помер князь К.
Острозький, і серед української шляхти вже не було нікого, хто міг би заступити
його, бо й діти князя перейшли на католицтво.
У перщий час після Берестейської унії уніяти відчули глибоко розчарування: вони
сподівалися на допомогу і співпрацю латинського духовенства Польщі, на що
нібито вказувало його ставлення до Собору в Бересті, насправді ж зустріли
відкриту ворожість. Вже в королівському універсалі .15 грудня 1596 року немаі
згадки про право уніятських єпископів засідати в Сенаті, не .зважаючи на те, що в
цьому питанні папа звертався до короля. Релігійна боротьба підкопувала силу
народу; полемічна література роз'ятрювала пристрасті. Після Берестейської унії
виявився трагізм Української Уніятської Церкви, — пише Вінтер: православні
ненавиділи уніятів за зраду, а Римо-Католицька Польська) Церква не вважала їх