Реферат на тему:

"Кримська війна 1853-1856 р."

План

1. Плани сторін

2. Причини Кримської війни

3. Безнадійна боротьба нації

4. Героїчна оборона Севастополя

5. Падіння Севастополя

6. Мирний договір

7. Значення Кримської війни

Плани сторін

Боротьба європейських монархій з революцією лише на час відвернула їх від східних справ. Задушивши спільними зусиллями революцію 1848-1849 р., держави Священного союзу знову звернулися до східного питання, і відразу колишні союзники стали друг для друга ворогами.

Царат, памятуя про те, що він зіграв у придушенні революції головну роль, хотів і на Сході процвітати більше усіх. Виступаючи проти Туреччини, він сподівався на домовленість з Англією, уряд якої з 1852 р. очолював особистий друг Миколи І Д. Ебердин, і на изоля-цию Франції, де в тім же 1852 р. проголосив себе им-ператором Наполеон ІІІ - племінник Наполеона І (у вся-ком випадку, Микола був упевнений, що з Англією Франція на зближення не піде, тому що племінник ніколи не простить англійцям ув'язнення свого дядька). Далі царат рас-зчитував на лояльність Пруссії, де королевствовал брат дружини Миколи Вільгельме-фрідріх-Вільгельм ІV, що звик пови-новаться своєму могутньому зятю, я на признатель-ность Австрії, що з 1849 р. була зобов'язана Росії своїм порятунком від революції.

Усі ці розрахунки виявилися битими. Англія і Франція об'єдналися і разом виступили проти Росії, а Ся-прус-ця й Австрія віддали перевагу ворожий до Росії нейтралітет.

Крах зовнішньополітичних розрахунків царату напередодні Кримської війни багато в чому порозумівався особистими якостями пануючи і його міністра. Микола І вирішував дипломати-ческие задачі самовпевнене і необачно, а застерегти і протверезити його було комусь. Його міністром закордонних справ беззмінно був граф Карл Васильович Нессельроде-человек без роду і племені. Головне, це був людину без власного обличчя. Весь зміст свого життя і діяльності він бачив у тім, щоб угадувати, куди схиляється воля пануючи, і спішно забігати вперед у необхідному напрямку. Зате він і просидів у кріслі міністра закордонних справ останні 10 років царювання Олександра Й і всі 30 років царювання Миколи І. Зрозуміло, такий міністр не міг ні підказати царю своє, ні виправити царське рішення.

Царат не розібрався в хитросплетеннях європейської політики. Але головне було не в цьому. Головне полягало в тім, що ні паную, ні його дипломатам і генералам недоступно було розуміння тих економічних зрушень, що відбулися в Європі за 30-40-і роки. Усе це час не тільки в Англії, але і у Франції, і навіть в Австрії і Пруссії капіталізм неухильно йшов вперед і, підсилюючи економічний потенціал держав, розвивав їхні апетити до нових ринків, джерелам сировини, сферам впливу. За таких умов західні держави, що охоче співробітничали з царатом політично в боротьбі з революцією, не хотіли ні співробітничати з ним, ні, тим більше, зазнати шкоди від нього в поділі ринків. Навпаки, що росте активність царату в районах, де вони самі сподівалися поживиться, підсилювала їхню протидію Росії.

Причини Кримської війни

Причини Кримської війни коренилися головним чином саме в зіткненні колоніальних інтересів Росії й Англії, а також Росії і Франції, почасти Росії й Австрії на Близькому Схід і Балканах. І Англія в союзі з Францією, і Росія прагнули в Кримській війні до однакової мети, тобто до панування в зазначених районах, хоча і різних шляхах: Англія і Франція, яким вигідно було мати в особі Туреччини постійна противага і погрозу Росії, воліли закабалити Турецьку імперію, тоді як Росія хотіла знищити її. Туреччина, у свою чергу, переслідувала давню мету отторгнуть від Росії Крим і Кавказ. Словом, Кримська війна була загарбницької, грабіжницької з боку всех. її учасників.

Найближчим приводом до війни послужила суперечка між католицьким і православним духівництвом про так званих "святі місця" у Єрусалимі, тобто про тім, у чиїм веденні повинний знаходитися "труна Господень" і кому лагодити купол Віфлеємського храму, де, по переказі, народився Ісусе Христос. Оскільки право вирішувати це питання належало султану, Микола Й і Наполеон ІІІ, обоє искавшие приводів для натиску на Туреччину, втрутилися в суперечку: перший, природно, на стороні православної церкви, на стороні католицької. Релігійна звада вилилася в дипломатичний конфлікт.

Царат, будучи упевнений у тім, що Англія, Австрія і Пруссія залишаться, щонайменше , нейтральними в російсько-французькому конфлікті, а Франція не зважиться воювати з Росією один на один, діяв напролом. У лютому 1853 р. по найвищому велінню в Константинополь відплив з надзвичайними повноваженнями князь Олександр Сергійович Меншиков-правнук знаменитого тимчасового правителя, генералісимуса А. Д. Меншикова, один із трьох головних фаворитів Миколи І, що уступав по впливі на царя фельдмаршалу И. Ф. Паскевичу, але з третім фаворитом, шефом жандармів А. Ф. Орловим, суперничав не без успіху. Йому було ведено зажадати, щоб султан не тільки вирішив суперечку про "святі місця" на користь православної церкви, але й уклав особливу конвенцію, що зробила би царя заступником усіх православних підданих султана. У цьому випадку Микола І ставав, як говорили тоді дипломати, "другим турецьким султаном": 9 млн. турецьких християн придбали б двох государів, з яких одному вони могли б скаржитися на інший.

Турки, звичайно відмовилися від висновку такої конвенції.

21 травня Меншиков, не домігшись висновку конвенції, повідомив султана про розрив російсько-турецьких відносин (хоча султан віддавав "святі місця" під контроль Росії!) і відбув з Константинополя. Слідом за тим російська армія вторглась у Дунайські князівства (Молдавію і Валахію). Після довгої дипломатичної лайки 16 жовтня 1853 р.