У Росії тоді усе ще панували феодально-кріпосницькі відносини. Вони гальмували економічний розвиток країни й обумовлювали її військово-технічну відсталість. Військових заводів було дуже мало і працювали вони погано через примітивну техніку і непродуктивну фортечну працю. Головними двигунами служили вода і кінна тяга, отчого заводи називалися "вододействующими" і "коннодействующими". Узимку, коли замерзала вода і кінчалися запаси корму для коней, ці підприємства значно згортали своє виробництво.

Перед війною Росія робила в рік всего 50-70 тис. рушниць і пістолетів (треба було їх за рік війни 200 тис.), 100-120 знарядь (треба було втроє більше) і 60-80 тис. пудів пороху (витрачено тільки за 11 місяців оборони Севастополя 250 тис. пудів).

Звідси видно, як російська армія страждала від недоліку озброєнь і боєприпасів. Нові зразки зброї майже не вводилися. Російську піхоту озброювали гладкоствольними рушницями, що заряджалися в 12 прийомів, а стріляли на 200 кроків. Тим часом, на озброєнні англо-французької (почасти і турецької) піхоти складалися далекобійні гвинтівки з нарізними стовбурами, що били на 1300 кроків).

Нижче всякої критики була військово-тактична підготовка російських військ. Військове міністерство Росії 20 років підряд перед Кримською війною очолював князь А. И. Чернишов-царедворець, ласий на зовнішні ефекти, що готував армію не для війни, а для парадів. Солдати артистично марширували на плацу, але не знали, що таке застосування до місцевості. Для навчання стрілянині Чернишов виділяв по 10 бойових патронів на солдата в рік. Тільки традиційна стійкість російських солдатів була на висоті, але офіцерський і особливо генеральський склад не завжди міг нею розпорядитися.

Нарешті, згубно відбивалося на боєздатності російської армії убивчий стан транспорту і шляхів сполучення. З центра на південь країни не було ні однієї не тільки залізної, але навіть шосейної дороги. Війська проробляли тисячоверстні переходи пішки, зброя, боєприпаси і спорядження перевозилися на волах, багато хто з який здихали в дорозі, трупи їх тонули в бруді, і по них проходили обози. Легше було доставити солдатів у Крим з чи Англії Франції, чим з центра Росії.

Військово-морський флот Росії був третім у світі після англійського і французького, але перед флотом Англії і Франції він виглядав, як ліліпут перед Гулливером: англо-французи мали 454 бойових судна, включаючи 258 пароплавів, а Росія-115 судів при 24 пароплавах.

Безнадійна боротьба нації

У перший період війни, коли Росія борола один на один з Туреччиною, вона домоглася великих успіхів. Як уже повелося в частих війнах між Росією і Туреччиною, і цього разу відкрилися два театри воєнних дій - дунайський і кавказький. Правда, на Дунаї і спочатку не усі йшло гладко. Головнокомандуючий князь М. Д. Горчаков боявся царя більше, ніж усіх військ Туреччини, жив у страху перед царською немилістю і тому не змів почати хоч щось, не запропоноване царем. Так, він бесплод-но протоптався на левом бережу Дунаю все літо, осінь і зиму, і лише в березні наступного 1854 р. що замінив Горчакова 72-літній И. Ф. Паскевич перейшов Дунай і осадив Силистрию - головну міцність турків на Балканах.

Облога затяглася. Паскевич не хотів брати Силистрию штурмом, тому що боявся, що не візьме її і, таким чином, наприкінці життя посадить собі пляма на незаплямовану доти військову кар'єру. Зрештою , він, скориставшись тим, що на рекогносцировці турецьке ядро підкотилося до ніг його коня, оголосив себе контуженим і виїхав з армії, здавши командування тому ж М. Д. Гор-чакову.

Зате на Кавказу перемоги не змусили себе чекати. Командував там окремим корпусом намісник Кавказу, теж 72 років від роду, князь М. С. Воронцов Не його заслуга в тім, що російські війська 19 листопада 1853 р. розбили турка під Башкадикляром, зірвавши їхні розрахунки на вторгнення в Закавказзя. Цю битву дав туркам і виграв її генерал В. О. Бебутов.

Напередодні ще більш видатну перемогу одержала ескадра російського Чорноморського флоту під командуванням

адмірала Нахимова.

Павло Степанович Нахимов - блискучий флотоводець, другий за значенням в історії Росії після Ф. Ф. Ушакова - різко виділявся із середовища миколаївського адмиралитета своїм демократизмом. Родини в нього не було, "сухопутних" теж. Моряки заміняли йому і дружнє коло, і сімейне вогнище. Майже уся своя адміральська платня він роздавав матросам і родинам їх. Зате він міг цілком покластися на них в усьому. Вони ж боготворили його і готові були йти за ним у вогонь і воду.

Отже, 18 листопада 1853 р. ескадра Нахимова усього з 8 судів блокувала в гавані Синоп і цілком знищила турецький флот з 14 кораблів. Лише п'ятнадцятий, англійський корабель, пароплав, врятувався втеч-наздогнати його вітрильники Нахимова не могли.

Турки втратили в цій битві від 3 до 4 тис. чоловік, росіяни-38 убитих і 240 поранених іншим Нахимов "не дав потонути". Сам Нахимов був поранений. Командуючий же турецьким флотом Осман-паша з усім своїм штабом був узятий у полон.

Так закінчився останній великий бій вітрильних флотів і була здобута одна із самих яскравих перемог російського флоту. З тих пір на комірах матроських сорочок три смужки символізували три такі перемоги: Гангут (1714 р.), Чесма (1770 р.) і Синоп.

Тим часом Англія і Франція розцінили російські перемоги на Чорному морі й у Закавказзя як зручний привід для війни з Росією під видом "захисту Туреччини". 4 січня 1854 р. вони увели свої ескадри в Чорне море, а від Миколи І зажадали вивести російські війська з Дунайських князівств. Микола