Преса, особливо місцева, так само бездумно “била в барабани” на теми хімізації промисловості, витіснення інших сільськогосподарських культур “королевою полів” кукурудзою. Далася взнаки негативна реакція всередині партії на надто сміливі розвінчування її “славного минулого”. Не лишилися без наслідків і конфлікти з інтеліґенцією, в яких перший секретар ЦК зазнав очевидної політичної поразки. Преса взяла активну участь у розкручуванні пропагандистської кампанії надзвичайних розмірів - але це проходило на фоні дедалі важчих продовольчих проблем, розладу й погіршення рівня життя. Пропаганда відірвалася від суспільного життя, історична мрія - від економічного інтересу. А це, згідно з Марксом, неодмінно мало привести до “посоромлення ідеї”.

І все ж шістдесяті роки, без сумніву, похитнули сталінську монолітність компартійної влади. Саме в цей час було закладено в ґрунт зерна, які проросли наприкінці 1980-х. Перебудову розпочинали саме “шістдесятники”, розбуджені першою нестійкою хвилею демократизації радянського суспільства.

Преса тих часів спочатку показує певну розгубленість на фоні звичної рутинної роботи та емоційно піднесених матеріалів щодо швидкого настання комунізму. (Подібна реакція повториться на початку “перебудови”). Журналісти в масі своїй раптом починають розуміти, що писати так, як вони це робили ще вчора, сьогодні вже не обовязково. А як слід це робити по-новому - ніхто команди не давав. В деяких редакціях розпочинається складний, драматичний пошук шляхів пристосування життя ЗМІ до нового, несподіваного ступеня свободи. Настанов з цих проблем не було, а йти власним шляхом, як правило, не наважувалися: це могло бути розцінене “вгорі” як рух проти лінії партії, з усіма можливими висновками. Так складалася обстановка непевності, з якої дуже багато партійних журналістів бачили вихід назад, у лоно партійного консерватизму та творчого застою.

Отже, особливість і головне протиріччя “хрущовської відлиги” полягає, перш за все, в тому, що не було вірно знайдено межу між необхідною ступінню керованісті суспільства і партії, що звикли бути керованими - і новими рівнями свободи, без якої став неможливим подальший поступ суспільства. По-друге - творчі сили суспільства, в тому числі в журналістиці, не були насправді пробуджені до життя й боротьби. Схоже було на те, що комуністичну свободу реформатори проголосили - але не дозволили. В цьому велика провина компартійного апарату, який не сприйняв і навіть не захотів зрозуміти реформ. А відтак, є в історичній поразці “відлиги” доля відповідальності й преси, яка в масі своїй залишилася на боці консервативних сил як слухняний “гвинтик” у цьому самому апараті.

“Відлига” кінця 1950-х - початку 1960-х років може бути оцінена як генеральна репетиція перебудови 1980-х. Найдраматичнішим є те, що історія її безславного провалу нічому не навчила її політичних спадкоємців, хоч вони вже були на той час комсомольськими секретарями. Останнє політбюро ЦК на чолі з М. Горбачовим також не змогло знайти ту саму межу між керованістю і свободою, і його історичний експеримент на сумісність соціалізму і демократії теж закінчився провалом - однак преса в тих подіях, як буде показано далі, зіграла цілком іншу роль, аніж у хрущовські часи.

(Історія СРСР знає чотири таких експерименти: від жовтня 1917 до квітня 1918 рр. - перші кроки радянської влади, але цей період не зачепив України; 1923-1927 рр. - неп, за ними “відлига” та “перебудова” - як бачимо, перші три закінчувалися відновленням диктатури, аж поки не було повалено саму тоталітарну систему, і зроблено це було у 1989 - 1991 рр. саме з активною, енергійною, можливо навіть вирішальною участю преси).

Головним для розуміння динаміки ролі й значення партійно-радянської преси в період 1956-1964 рр. є те, що вся система управління пресою залишилась незмінною. Не можна було засновувати позапартійні часописи, не кажучи вже про некомуністичні видання. Звязаними партійною волею лишалися поліграфічні потужності, запаси паперу. Тодішня свобода, якщо про неї можна казати в тому контексті, не вирвалася з-під партійного контролю, вона ретельно дозувалася у кожному конкретному випадку - а отже, постійно опинялася у конфлікті з власне свободою. Тому в світі преси “відлига” більше зачепила центральні, тобто московські видання, передусім такі, як “Известия”, “Комсомольскую правду”, “Литературную газету”, журнали “Новый мир”, “Москва”, “Нева”, “Наш современник”, “Юность” тощо. Саме там першими журналісти зрозуміли, що писати можна не тільки партійним жаргоном, що у них тепер є право на вільне слово - і навіть на вільну думку (в межах комуністичної ідеї, певна річ), на влучний епітет, на нетривіальний сюжетний ход.

На зміну переможному барабанному бою на сторінки деяких центральних газет прийшла жива особистість з роздумами (колись це було крамольним: які потрібні роздуми, адже вождь і ЦК все вже обдумали і вирішили, а справа маси - виконати намічене!). Більше того, позитивний герой, виявляється, був з сумнівами (ще більш крамольна річ!), з правом на власну точку зору, відмінну від точки зору більшості. Все це було навіть неможливо уявити собі в сталінські часи, ні до війни, ні після неї.

Місцевій пресі ця практика давалася надзвичайно важко: “відлига” не зачепила низові ланки партійного контролю над пресою.

Згодом, на початку 1960-х, протиріччя в партії й суспільстві почали набувати дедалі більш гострих форм. Чим більше свободи давав суспільству Хрущов, тим довшими ставали черги за хлібом в магазинах. Дуже негативне враження на суспільство справив “мякий” голод 1961 року. Все