Від хрущовських часів СРСР вважалася і дійсно була країною з найбільш “читаючою” публікою. В 1970-1980 роки кожна радянська родина виписувала від 5 до 10 і більше газет, журналів. Причиною були, по-перше, дуже низькі ціни на передплату. По-друге - велика довіра в суспільстві до радянських журналістів, взагалі до друкованого слова, яка дивним чином поєднувалася з цікавістю до заборонених “ворожих радіостанцій” “Голос Америки”, “Німецька хвиля”, “Бі-Бі-Сі”. Важливим є й те, що парткоми організовували і жорстко контролювали передплату, навязували трудящим офіційні пропагандистські видання (скажімо, “Комуніст України” чи “Трибуна лектора”), як додаток до популярних журналів чи дефіцитних книжкових серій.

Слід зазначити, що власне українська преса, тобто така, що видавалася рідною мовою на рідній землі, була кількісно в меншості та несла на собі помітну печатку меншовартості. Якщо в області виходили дві обласні газети, то головною серед них обовязково була російськомовна. Так було в Дніпропетровську (“Дніпровська правда” та “Зоря”) або у Ворошиловграді (“Ворошиловградская правда” та “Прапор перемоги”. Це було наслідком того, що неофіційно, але реально мовою партії була саме російська. Районні газети були переважно україномовними, а видання крупних промислових центрів виходили російською.

Але найголовніше те, що на теренах України центральні всесоюзні газети мали тиражі набагато більші, аніж власне місцеві. Так, “Правда” або “Комсомольская правда” мали понад три мільйони передплатників, не враховуючи продажу в роздріб, - а найпопулярніша тоді “Сільські вісті” лише близько двох мільйонів, інші ж республіканські газети - близько півмільйона кожна.

Причини цього полягали, по-перше, в певній провінційності місцевої преси: центр влади знаходилися в Москві, найважливіші рішення приймалися там, отже, першочергову увагу читацький загал приділяв саме союзній пресі. По-друге, вона мала набагато більшу “географію” пошуку тем, в ній було більше цікавих матеріалів звідусіль. По-третє, центральна преса акумулювала в своїх редакціях кращі творчі сили з усіх республік. Запрошення на роботу в Москву було надзвичайно престижним, сприймалося як свого роду вище творче визнання - і в кінцевому рахунку це відбивалося на різниці рівнів роботи журналістів московських та київських.

Партія завжди приділяла величезну увагу власним кадрам, і журналісти були в числі тих, на кого зверталася пильна увага. Так, у вищих партійних школах були відкриті відділення журналістики, де кращі професори готували поруч з майбутніми секретарями парткомів і керівні кадри редакцій. Численні конкурси Спілки журналістів СРСР мали на меті стимулювати творче ставлення підручних партії до дорученої справи та водночас задовольнити амбіції тих, хто цього потребував. Найпрестижнішою була премія імені М.Ульянової - сестри В. Леніна, яка певний час була відповідальним секретарем газети “Правда”.

Одним з головних “правил гри” була обовязкова приналежність до КПРС. Якщо працівник редакції навіть районної ланки не був членом партії, йому не слід було розраховувати на успішну карєру в журналістиці. Навіть завідуючим відділом листів “районки” мав бути комуніст. За станом на 1987 рік у Львівській області 96 процентів працівників обласних ЗМІ були членами чи принаймні кандидатами в члени КПРС, в низовій ланці - 125 з 211. Практично всі редактори газет області закінчили вищі партійні школи або навіть Академію суспільних наук при ЦК КПРС. Керувати ними такій обстановці було надзвичайно легко: як члени партії, вони мусили виконувати всі вказівки секретарів - або ж їх виключали з партії і тут же знімали з роботи.

Зїзди партії регулярно, раз у пять років, розглядали стан справ у країні та в світі, приймали масштабні програми розвитку, наприклад - “Пятирічка ефективності та якості”. Але насправді в житті людей мало що змінювалося на краще. Відрив слова від діла, який давно став помітним як відмінна риса партійного керівництва, на початок 1980-х років набув помітних розмірів, охопив майже всі сторони життя. На словах, в резолюціях проголошувалися вірні й необхідні рішення - але на практиці все робилося для того, щоб нічого не мінялося. .Виходили розумні й виважені, ідеологічно бездоганні постанови щодо керування пресою, де вказувалося на необхідність “покращення”, “поглиблення” та “вдосконалення” різних боків її діяльності. Але насправді у редакційних колективах відчували, що реальні зміни нікому не були потрібні - ні “кремлевским старцам”, ні їхнім намісникам в республіканському ЦК, обкомах та райкомах.

Журналісти, які не мирилися з обстановкою застою, вступали в неминучий конфлікт з владою - партійними інстанціями, місцевими органами КДБ тощо. Кінець цих конфліктів міг бути різним: або винний каявся та приймав “правила гри” і вже ніколи їх не порушував - або лишався без роботи, а в разі продовження активного опору опинявся серед так званих “дисидентів” або “инакомыслящих” та мусив виїхати з СРСР в еміграцію або стати вязнем тюрем чи сибірських таборів. Неосталінізм був гуманнішим від старого культу особи: масових репресій, розстрілів не було, але атмосфера остраху щодо “зайвого слова” лишалася. Сумне прочитання російського прислівя “Слово не воробей: поймают - вылетишь” народилося в редакціях саме в ці роки.

Застиглість суспільства породжувала негативні глибинні процеси: непогрішимість партійного керівництва,