Великий інтерес уряд соціалістів виявляло до економічного і науково-технічною співробітництву з Латинською Америкою, особливо у зв’зку з підготовкою, що розгорнулася, до святкування 500-річчя відкриття Америки.

При аналізі просліджується вплив на латиноамериканський курс іспанських соціалістів відмовлення лідерів ІСРП від найбільш радикальних политичних установок періоду боротьби за владу, посилення переваги в їхній зовнішньополітичній стратегії атлантичного і західноєвропейського компонентів. Неспроможними виявилися надії, що Іспанія після вступу в ЄС не буде сполучною ланкою між ЄС і Латинською Америкою. Скоротився обсяг торгівлі між Іспанією і країнами регіону, до середини 80-х років намітилося зниження інтенсивності політичних контактів між ними. Тільки після перемоги соціалістів на парламентських виборах у 1986 році іспанський уряд ужив заходів для того, щоб переломити цю негативну тенденцію і взяти курс на реактивізацію відносин Іспанії з країнами Латинської Америки.

У першій половині 80-х років у відносинах з латиноамериканськими країнами й іншими державами третього світу в період конфліктних ситуацій у Латинській Америці і Карибському басейні постфранкістські уряди випливали самостійним курсом, відмінним від політики США й інших держав у цих країнах. Серйозні протиріччя між Іспанією і США з'явилися в питаннях врегулювання конфліктних ситуацій у країнах Латинської Америки і Карибського басейну.

Іспанський уряд на відміну від адміністрації США виділяє соціально-економічні і внутрішньополітичні фактори, характеризуючи причини породившие центральноамериканський конфлікт.

Уряд ІСРП направляє свої зусилля на пошуки рішення гострих проблем регіону не військовим шляхом, а засобами політичного врегулювання за участю всіх зацікавлених сторін. Воно, зокрема, засудило агресивні дії адміністрації США проти Нікарагуа, усіляко підтримує Контадорський процес, Гватемальську угоду, схвалена нарадою глав п’яти центральноамериканських держав у серпні 1987 року. З цією позицією пов’язани посередницькі зусилля Іспанії в справі залучення Західноєвропейських країн до надання економічної допомоги центральноамериканським країнам.

Активну позицію займає Іспанія також по питанню про врегулюванню Мальвинського (Фолклендського) конфлікта, засуджуючи агресивні дії Великобританії.

За перше десятиліття після падіння франкистської диктатури, в Іспанії відбулися помітні зрушення у відносинах між країнами Латинської Америки і їхній колишньою метрополією. Демонтаж франкізму, демократичні зміни в Іспанії викликали широкий відгук у латиноамериканських країнах, відкрили благосприятливі можливості для зближення Іспанії з латиноамериканськими державами. У цілому з кінця 70-х років до початку 80-х років відносини Іспанії з латиноамериканськими країнами досягли значного рівня й утворили автономний напрямок у зовнішньополітичній діяльності як Іспанії, так і великою групою латиноамериканських країн.

Розвитку відносин багато в чому сприяли їхні взаємні інтереси. Активність іспанського уряду була викликана прискоренням економічного розвитку Іспанії в 60-х - початку 70-х років, що служило стимулом до пошуку нових ринків збуту.

Важливим спонукальним стимулом інтересу Іспанії до Латинської Америки була необхідність подолання політичної ізоляції, у якій знаходився франкистський режим. Вибір латиноамериканського напрямку як головного в стратегії Іспанії визначався також наявністю визначальної бази, зокрема, культурно-історичними традиціями, спільністю релігії і мови, можливістю, установивши тісне співробітництво, спільно зміцнювати самостійність на міжнародній арені, підсилити свій переговор-ный потенціал у відносинах зі США й іншими членами "сімки", які утворили "клуб", закритий як для Іспанії, так і для латиноамериканських країн.

Не останнє місце в планах іспанського керівництва приділялося прагненню виконувати функцію сполучної ланки між Західною Європою і Латинською Америкою. Переконуючи західноєвропейські держави у своїх "особливих відносинах" із країнами Латинської Америки, Іспанія сподівалася підвищити свій міжнародний авторитет у Західній Європі і представляти її інтереси в Латинській Америці. Одночасно, використовуючи зацікавленість латиноамериканських країн у розширенні співробітництва з західноєвропейськими країнами, Іспанія претендувала на роль захисника інтересів Латинської Америки в Західній Європі і тим самим прагнула усталити свої позиції в регіоні.

Інтерес латиноамериканських країн до розширення співробітництва з Іспанією також був обумовлений пошуками ринків збуту для своїх товарів. Активізація відносин з Іспанією відповідала завданням диверсифікованості зовнішніх зв'язків, надіям латиноамериканських країн послабити однобічну залежність від США. З огляду на "традиційну" дружбу з Іспанією, латиноамериканські держави розраховували на те, що Іспанія, разом з Португалією і Грецією замыкали угруповання держав у Західній Європі, не зможе, на відміну від більш сильних партнерів, рішуче нав'язати свої вимоги і, таким чином, їхні взаємини будуть носити більш рівноправний характер і більше строить-ся на обліку балансів інтересів.

Латиноамериканський курс Іспанії в постфранкистский період у своєму розвитку пройшов два головних етапи. На першому етапі (в основному відповідає періоду правління урядів Союзу демократичного центра: липень 1976 - жовтень 1982 років) уряду активно використовували позаблокову політику для прориву міжнародної ізоляції і розширення відносин із країнами Латинської Америки. Новим змістом наповнилося ідеологічне обосно-вание латиноамериканського курсу Іспанії. Реакційний паниспанизм поступився місцем нової концепції, в основу якої, на ряді з ідеєю про закономірності економічного, політичного і духовного зближення всіх испоноязычных народів, була покладена теза про їхнє об'єднання в рамках Іберо-американського співтовариства націй, захисту прав людини і мирному переході до демократії.

До кінця цього етапу відбулося посилення європейського й атлантичного напрямку в зовнішній політиці Іспанії, країна вступила в НАТО. Прави-тельство СДЦ на чолі з Л.Кальво Сотело (1981 - 1982 р.) у зовнішній політиці головна увага стала приділяти зміцненню позицій Іспанії в Західної Евро-пі, послабивши активність у Латинській Америці й в інших регіонах світу.

Другий етап почався в 1982 році. Прихід до влади Іспанської социалістичної партії (жовтень 1982 року) з'явився важливою віхою в історії постфранкістськой Іспанії, ознаменував зрушення вліво в політичному житті країни. Социа-листы здобули перемогу на виборах, виступивши з