Насправді ж, однак, Гітлер побоювався майбутнього; у "Застільних бесідах" у ставці фюрера він якось заявив, що радий, що йому довелось жити тільки на початку технічного століття, більш пізні покоління вже не будуть знати, "як прекрасний був колись цей світ". Незважаючи на усю свою орієнтовану на прогрес позу він був надзвичайно запізненою натурою, прихильної в основному образам, нормам і інстинктам XІ століття, що він і сприймав як найбільш значний період в історії людства. Та й у самій його кончині, який би невдало тривіальної і театральний вона ні показалася, відбилися ті дві сторони епохи, що його захоплювала і яку він одночасно ще раз представив: отут було щось від її гримучого блиску, що знайшов своє вираження в продирижированном їм по мотивах загибелі богів фіналі, але було і щось від її пошловатого характеру, коли він на манер потерпілого фіаско гравця лежав мерцем на дивані в бункері поруч з метрессой, його офіційною дружиною. Це з'явилося фіналом, що продемонстрував його випадання з часу і ще раз показавшим всю архаїчність самої його суті.

Феномен застиглости, з яким так часто зіштовхуєшся протягом усього цього життя, і знаходить саме на такім тлі своє щире значення: він хотів зупинити ту неповторну мить, яке виявляв собою світ у пору його, Гітлера, становлення. На відміну від фашистського типу взагалі, від Муссоліні, Морраса чи навіть Гімлера, Гітлер був спокушений не історією, а тим, що пережив він у період свого формування, – ознобом щастя і страху. Тому і порятунок, що він прагнув принести, неодмінно повинен був йти під знаком великого XІХ століття. Уся картина світу Гітлера, його маніакальні представлення про боротьбу за життя, про расу, простір, як і збережене в нього до самого кінця замилування ідолами і великими мужами його молодості, та й узагалі великими мужами, чиїм простим рефлексом волі і представлялася йому історія аж до останніх його днів, до абсурдних його надій, зв'язаних зі смертю Рузвельта в квітні 1945 року, – саме це, як і багато чого іншого, і характеризує всю міру його фіксації. Те ж саме позначається й у численних труднощях, що заважали йому уявити собі обрії поточного століття: постійно спливала в його виступах цифра, що лякає – 140 жителів на один квадратний кілометр, – якої він прагнув виправдати свої домагання на розширення "життєвого простору", розкриває його нездатність знайти сучасні по своїй суті рішення, спрямовані на завоювання, так сказати, внутрішнього життєвого простору, зриває з його маску поборника модернізації, принаймні, частково, як усього лише показний атрибут. У цілому ж світ, що вже стояв тоді на порозі атомного століття, залишався в його представленні ідентичним тому, на який – так заявляв він не без відтінку вдячної вдячності ще в лютому 1942 року – колись відкрив йому ока Карл Май.

Та й суть величі як такої він розумів на лубочний лад, у стилі старих пригодницьких романів, – в образі надлюдини-одинака. До його картини світу відноситься той момент, що він хотів бути не просто великим, а великим у манері, стилі і темпераменті людини мистецтва, і коли він в одній зі своїх мов проголосив "диктатуру генія", те явно мав при цьому у виді право на панування людей мистецтва. Примітно, що своє представлення про велич він бачив в образах Фрідріха Великого і Рихарда Вагнера – двох явищ, так само зв'язаних з художньою і політичною сферою, і визначав її як "героїчну". У принципі він розглядав велич як категорію, що виражає статичність і знайшла найкраще втілення в пам'ятниках, і не потрібно ніяких докладних спроб тлумачення, щоб знайти отут психопатичний характер. Відбиток цього лежав на всім поводженні вольової людини, як воно було засвоєно їм. Але скільки ж ховалося за цим апатії, нерішучості і нервозності. Подібним же чином штучної і натужний виглядала його аморальність, який він краще за все зрадив би холодність вільної, що володіє грубою силою натури – натури людини-пана, щоб сховати, скільки таємницею пристрасті до відплати переповняло його. Незважаючи на усю свою макіавелістську вільність, чим він так подобався