Однак характерним для цього зв'язку було саме те. що вона була повна зламів і необычностей: незважаючи на усі свої дрібнобуржуазні похилості, він у дійсності не належав до цього світу, у всякому разі, його корені ніколи не досягали отут достатньої глибини, щоб він розглянув обмеженість, властиву йому. По цій же причині його оборонна реакція і була сповнена таких неприязних почуттів, і поетому–то він довів оборону світу, про захист якого говорив, до руйнування цього світу.

І все ж таки разючим образом цей звернений у минуле, зовсім очевидно сформований XІX–м століттям чоловік вивів Німеччину, так само як і чималу частину зараженого його динамізмом світу, у XX–і сторіччя: місце Гітлера в історії куди ближче до великих революціонерів, ніж до гальмувавших її консервативних багатіїв. Звичайно, свої вирішальні стимули Гітлер черпав із прагнення перешкодити приходу нових часів і шляхом внесення великого, всесвітньо–історичного виправлення повернутися до вихідної точки всіх помилкових доріг і оман: він – як це він сам сформулював – виступив революціонером проти революції. Але та мобілізація сил і волі до дії, який зажадала його операція по порятунку, надзвичайно прискорили процес емансипації, а перенапруга авторитету, стилю, порядку, зв'язана з його виступом, саме і послабило узяті ними на себе зобов'язання і привело до успіху ті демократичні ідеології, яким він протиставляли таку запеклу енергію. Ненавидячи революцію, він став, на ділі, німецьким феноменом революції.

Звичайно, саме пізніше, вже з 1918 року в Німеччині йшов процес гострих змін. Але цей процес проходив половинчато і надзвичайно нерішуче. І тільки Гітлер додав йому ту радикальність, що і зробила процес по суті революційним і кардинально змінила застиглу й утримувану в рамках визначених авторитарних соціальних структур країну. Тільки тепер, під впливом домагань фюрерської держави, зникли поважні інститути, були вирвані зі звичних зв'язків люди, усунуті привілеї і зруйновані всі авторитети, що не виходили від самого Гітлера чи не були санкціоновані ним. При цьому йому удалося або погасити страхи, що супроводжують звичайно розрив з минулим, або перетворити їх в енергію на користь суспільства, оскільки він умів досить достовірним образом піднести себе масам як всеосяжний авторитет, але головним отут з'явилося те, що він ліквідував найбільш конкретну форму прояву страху перед революційним майбутнім.

Звичайно, було пущено в хід насильство. Але він ніколи – із самого початку – не робив ставку тільки на грубу силу. З набагато великим успіхом Гітлер протиставив міфу про світову революцію й об визначальний хід історії силі пролетаріату свою власну, конкуруючу з цим ідеологію. Клара Цеткін бачила прихильників фашизму в першу чергу в розчарованих людях усіх шарів, у "найбільш старанних, сильних, рішучих, відважних елементах усіх класів", і от Гітлерові й удалося об'єднати їхній усіх у новому могутньому масовому русі. У всякому разі, ідеологічна ініціатива в 30–і роки перейшла на якийсь час від Москви до Берліна, і утопія про класове примирення виявилася настільки явно сильніше утопії про диктатуру одного класу над всіма іншими, що Гітлер зміг залучити на свою сторону значні загони навіть пролетаріату і включити їх у строкатий склад своїх прихильників, де були люди всіх класів, усіх категорій свідомості і майнового положення.

Як фігура соціальної революції Гітлер, отже, являє собою явище, чиє неодноразово відзначалася "подвійна суть", не виявляється ніде настільки виразно, як саме в цьому зв'язку. Тому що не можна сказати, що революція, що була справою його рук, виявилася нібито всупереч його намірам: революційна думка про "відновлення", про перетворення держави і суспільства у вільну від конфліктів, по–бойовому споєну "народну спільність" була домінуючої завжди. Володів Гітлер і волею до змін, і представленням про мету, і готовністю до з'єднання воєдино того й іншого. Обставини, що супроводжували націонал-соціалістичну революцію, її пряма радикальність і удавана позбавленої програми всеїдність легко можуть служити підставою для того, щоб назвати її натхненника і керівника революціонером, тому що з більш близької відстані майже всі процеси насильницьких перетворень бачаться "кривавим шарлатанством". Тому і панування Гітлера випливає, може бути, розглядати не ізольовано, а як терористичну, у визначеному змісті якобінську фазу в ході тієї широкомасштабної соціальної революції, що привела Німеччину в ХХ століття.

І все–таки отут не може не виникнути сумнів: чи не була ця революція в більшій ступені випадковою, сліпою і позбавленою мети, чи не лежали в основі змін не довгі міркування, а лише волюнтаризм і безоглядність Гітлера, недостатнє розуміння їм того, чим буде Німеччина в плані її соціальної, історичної і психологічної своєрідності, і чи не мав він на думці, волаючи до яскравих образів минулого, усього-на-всього порожній традиціоналізм, що допомагав йому ховати за декораціями у фольклорному дусі жах перед майбутнім?

Не в останню чергу ці сумніви породжуються схильністю націонал-соціалізму ідеологічно виряджатися в максимально "консервативні" одяги. От що він не мав намір робити ні при яких обставинах, так це реставрувати доіндустріальну державу привілеїв, і ніякі маскаради не повинні затьмарювати той факт, що він – усупереч своїй амбіції відновити німецьке минуле, його достоїнство, його аристократію – за допомогою радикального насильства вштовхнув країну в сучасність і раз і