Однак націонал-соціалістична революція захопила і зруйнувала не тільки застарілі соціальні структури; не менш глибокими були її психологічні наслідки, і, можливо, саме в цьому полягав її найважливіший аспект: вона докорінно змінила усе відношення німців до політики. До цього німецький народ цурався політики й орієнтувався на приватні погляди, якості і мети; успіх Гітлера був частково зв'язаний з цим. А тривалих періодів, що кидається в очі протягом, відсутність людей, що виступають лише при нагоді і як би здалеку як пасивний елемент, як чи інструмент декорація, відбиває щось від традиційного німецького стримування від політики, що в психологічному плані так грало на руку режиму і було уміло використане ім. Тому що в цілому нація, який дозволялося тільки марширувати, тягти в знак вітання руки й аплодувати, сприймала себе не стільки Гітлером виключеної з політики, скільки урятованої від її. Усьому набору цінностей – таких як " третій рейх ", народна спільність, вождізм, чи доля велич – були гарантовані масові рукоплескания не в останню чергу саме тому, що вони означали відмовлення від політики, від світу партій і парламентів, від вивертів і компромісів. Мало що сприймалося і розумілося настільки спонтанно, як схильність Гітлера мислити категоріями героїки, а не політики, трагіки, а не соціальності і заміщати Вульгарну зацікавленість гнітючими містичними сурогатами. Про Рихарда Вагнера сказано, що він робив музику для людей без музичного слуху, з тим же правом можна сказати, що Гітлер робив політику для аполітичних.

Вороже відношення німців до політики Гітлер використовував двояким образом: спочатку він безупинною тотальною мобілізацією змусив людей втягтися в суспільну сферу, і хоча це в гнітючій ступені йшло під знаком одурманюючих масових свят, що саме і мали своєю метою сповісти весь політичний інтерес, він усе-таки не міг перешкодити тому, що тим самим була породжена нова сфера переживань: уперше нація послідовно відчужувалася від свого приватного світу. Нехай режим допускав чи вимагав лише ритуальних форм участі – але свідомість то вони все-таки змінювали. У результаті ж, у підривних діях соціальної революції, валився і весь звичний німецький інтер'єр, уся сфера особистого достатку буттям з її мріями, її відчуженим від усього мирського щастям і тугою за політикою без політики.

Але, з іншого боку, і шок політичної і моральної катастрофи країні, уплинув на зміну її свідомості. Освенцим з'явився символом фіаско приватного німецького світу і його езопової самозабутньості. Звичайно, це правда, що більшість німців нічого не знало про те, що діялося в таборах знищення і уж, у всякому разі, було куди гірше інформоване про цьому, ніж світова громадськість, з кінця 1941 року безупинно одержувала всі нові тривожні свідчення цього масового злочину. З німецької сторони це підтверджується фразою Гиммлера щодо того, що німецька громадськість є політично недостатньо зрілої, щоб зрозуміти заходу для винищування, і, отже, СС зобов'язані "віднести таємницю із собою в могилу". Відсутність у людей реакції на чутки, що ходили, не можна зрозуміти, не приймаючи в увагу традицію, що здавна вважала сферу політики винятковою компетенцією держави.

У тій же площині лежить і одна з причин тяги німців до того, щоб забути усе, що було до 1945 року. Тому що витиснення зі своєї пам'яті Гітлера означало – хоча б частково – і подолання якоїсь форми життя, розставання з особистим світом і тим типом культури, що тривалий час представляв цей світ. І все–таки в Німеччині, та й в інших країнах теж, фашистські чи родинні їм тенденції продовжують жити: у першу чергу деякі психологічні передумови, нехай і не мають легко розпізнаваної зв'язки з націонал-соціалізмом чи навіть виступаючі під незвичними, здебільшого лівими прапорами, так само як і визначені соціальні й економічні умови. Найменш живучими виявилися ідеологічні передумови, такі як, наприклад, націоналізм міжвоєнної пори, стурбованість із приводу втрати