Хлопову цар обрав на огляді наречених, улаштованому в палаці по старому звичаї. Оголосив свою милість батьку і дядьку нареченої. Але поперек стала Марфа - черниця Євнікія настроїла її проти. Салтикови боялися утратити вплив при царському дворі з появою Холопових.

Марію-Настасію вислали з палацу, у якому вже йшли готування до весілля, до бабки на подвір’я.

Цар Михайло мав до Холопової сильне почуття, тужив за нею, не погоджувався взяти іншу наречену. Мати ж не хотіла чути про дівицю, що так полюбив її син. Цар не мав сили протистояти матері.

З приїздом Філарета в нього з'явилася надія. Вплив Салтикових слабшав, хоча їх як і раніше підтримувала Марфа. Філарет відносився до них інакше, чим його дружина. Михайло Федорович, що не забув обраницю свого серця, оголосив батьку, що жениться тільки на Холоповій. Але Марфа заявила, що якщо син жениться на Холоповій, те вона залишить його царство. І Михайло в чергов раз уступив матері.

Цар біля року спустя женився за порадою матері на князівні Марії Володимирівні Довгорукої. Наступного дня після одруження вона занедужала, через три місяці померла. Шлюб виявився нещасливим.

Рік по тому цар знову женився (29 січня 1626 року), цього разу на Євдокії Лук'янівні Стрешневій.

Вона народила десять дітей; з них шість вмерли в ранньому віці; тільки четверо, у тому числі син і спадкоємець престолу Олексій Михайлович пережив батька.

Історики, що вивчають Росію XVІІ сторіччя, виділяють першу половину - від звільнення Москви до кінця правління Михайла і початку царювання його сина Олексія - як особливий етап. За три з половиною десятиліття відбулися важливі події. Насамперед у внутрішній політиці. Романов, батько і син, в основному продовжували політику своїх попередників у плані зміцнення позицій правлячого класу - бояр і дворян, їхніх прав на земельну власність і залежних від них людей, кріпаків і холопів.

З кінця десятих, особливо початку двадцятих років, тобто з умиренням "землі", висновком договорів з Польщею і Швецією, наступив нарешті час спокою. Селяни повертаються до закинутих земель, розорюють нові ділянки, особливо на окраїнах - південніше - Оки й у Середньому Поволжя, Приураллі і Західному Сибіру.

Курс уряду Михайла на заселення нових земель давав плоди - розширення запашки, зростання доходів скарбниці, збагачення феодалів, світських і духовних. Але пожвавлення в сільському господарстві не супроводжувалося помітним поліпшенням агротехнічних прийомів. Звідси - часті неврожаї, недороди, голод, і не тільки в містах, війську, але й у селі. Часом така політика приводила до жалюгідних наслідків. Цар і влади виходили насамперед з інтересів скарбниці, держави, чи мало зовсім не зважаючи на народ. Наприклад, на передодні російсько-польської війни за Смоленськ (1632 - 1634 року), за їх указівкою великі партії зерна продали закордон. Одержавши за це гроші, використовували їх на покупку зброї, боєприпасів.

У самій же Росії - траплялися неврожайні роки, і ціни на хліб сильно зросли - запасів у країні не виявилося. Те ж відбувалося пізніше.

Як і в XVІ столітті, верхівку служивого класу при особі царської складали думні чини - бояри, окольничі, думні дворяни і думні дяки. За ними йшли чини московські - сокольники, стряпчі, дворяни московські, мешканці. Ті й інші виконували доручення царя - служили йому як помічники в найважливіших справах. У Боярській думі очолювали накази і посольства в закордонні країни, керували містами і полками. Ці посади - для найбільш породних, знатних людей, царських вельмож, що у царя "у Думі живуть". Менш знатна служива людина виконувала обов'язки пристава - наказового, посольського й іншого.

Цар і влади йшли назустріч побажанням знаті і рядового дворянства. Вельможі, у тому числі царські родичі, одержували з їхніх рук чималу кількість землі і селян, насамперед з фонду державних і палацевих земель. Приміром, боярину И. Н. Романову, дядьку пануючи Михайла, подарували целую Верховську волость у Галицькому повіті, князю Ф.І. Мстиславському - Ветлужську волость. Відбувалося це щорічно, і розміри фонду танули. Злякані таким ходом справи, цар і його радники заборонили роздавати землі з палацевих володінь (указ 1627 року). Але вже в наступному десятилітті роздачі відновилися.

Дворян, столичних і повітових, цар і влади теж не обійшли своєю увагою. Їм давали земельні ділянки, звичайно невеликі по розмірах: з нагоди сходження на престол Михайла Федоровича (роздачі 1613-1614 років), за участь у воєнних діях проти королевича Владислава (1619-1629 роки) і т.д.. До кінця першої чверті сторіччя в центрі держави, власне кажучи, зникли державні землі - перейшли до приватних власників-поміщиків.

Фортечний порядок встановлювався в Поволжя. Тут поряд з російськими боярами і дворянами, ієрархами церкви і монастирями, захоплювала селянські двори і місцеву знать - татарські і мордовські мурзи, башкирські, марійські і чуваські тархани, старшини і сотники. Їх залучали на військову службу, платили їм, крім земельного, і грошову платню. Цей курс царя і патріарха, їхніх радників доповнювався насадженням православ'я серед неросійських феодалів. Тим самим вони поповнювали ряди російського дворянства. Тих з мурзів, тарханів і інших, котрі не хрестилися, позбавляли і землі, і селян, переводили в податний стан.

Політика царської влади у відношенні селян мало ясно обкреслену продворянську спрямованість. Багато десятків тисяч державних і палацевих селян перевели у фортечну залежність від поміщиків і вотчинников. Запашку селян зменшувалася, побори збільшувалися. Багато хто з них переходили на положення бобирів, у яких ні кола, ні двору, щоб не платити податі чи вносити