Національне питання й надалі залишалося однією з найскладніших проблем суспільно-політичного життя. З одного боку, пев-на ідеологічна лібералізація сприяла плюралізації деяких проблем, наприклад мов-ної. У 1963 р. в Києві відбулася конференція з пи-тань культури української мови, яка продемонстру-вала досить серйозне незадоволення інтелігенції станови-щем української мови та культури. Дедалі частішими стали висловлювалось незадоволення провінційністю української культури і науки. Партій не керівництво почало вживати заходи, щоб подолати ці „окремі недоліки”. У другій поло-вині 50 — першій половині 60-х рр. було розпоча-то видання фундаментальних наукових праць для підвищення престижу української науки і культури („Українська Радянська Енциклопедія”, „Історія української літератури”, багатотомний словник української мови тощо). Проте ці заходи, здійснені повністю у рамках офіційної ідеології, значною мірою нівелювалися іншими. Зокрема, за загальносоюзним законом про зв'язок школи з життям, спрямованим на докорінну реформу систе-ми середньої освіти, батьки не мали права відмови-тися від вивчення їхніми дітьми російської, англійської чи німецької, однак могли відмовитися від української. В результаті на поверхню випливала непрестижність української мови та культури, їхня непотрібність для життя. Закон викли-кав велике незадоволення та протести проти впровадження його „мовного” пункту в Україні.

Паралельно з „відлигою” в галузі суспільно-політичного і культурного життя розгорталась ши-рока програма реформування економіки. Завдання „наздогнати й перегнати Америку”, а також обіцянки громадянам країни за 20 років побудувати комунізм, змушували М.Хрущова вдаватися до серії економічних експериментів.

Одним з найрадикальніших заходів була спроба частково децентралізувати керівництво еко-номікою. Від централь-них відомств місцевим радам народного господар-ства (раднаргоспам) було передано право планування й розпорядження місцевими ресурсами. Внаслідок цього Україна не-сподівано отримала небачену досі економічну са-мостійність, до якої здебільшого не була готовою партійно-господарська бюрократія республіки. Втім ця економічна „незалежність” не означала, що Україна могла сама оперувати своїми економічними здобутками. Тільки у 1959—1961 рр. вона віддала до загальносоюзного бюджету близько 14% свого національного доходу, які нічим не були відшкодо-вані. Проте, Україна не мала змоги скористатися можливостями цієї тимчасової децентралізації, оскільки економічна система працювала за старими правилами.

Багато обіцяли нововведення в сільському гос-подарстві. В цій галузі треба звернути увагу на ліквідацію машинно-тракторних станцій і передачу їх майна колгоспам. Цим було скасовано зайву ланку громіздкої системи управління сільськогос-подарським виробництвом. Позитивним було підвищення заробітної платні колгоспникам. Ці покращення все ж таки програвали іншим тенденціям. Можна згадати хоча б „кукурудзяну епопею”, коли за рахунок засіву мільйонів гектарів землі кукурудзою намагалися вирішити проблему кормів для тваринництва. Справжнім лихом для сільського господар-ства стали карикатурні м'ясні й молочні кампанії, спрямовані на те, щоб підвищити обсяги здачі цієї продукції державі. Такі експерименти майже нанівець звели попередні досягнення в галузі сільського господарства і поста-вило його у кризовий стан. З 1950 по 1958 р. обсяг валової продукції сільського господарства рес-публіки зріс на 65%, а в 1958—1964 рр. — на 3%. Країна стала імпортувати зерно. Спроби реформ у сільському господарстві були приречені саме на та-кий результат. Залишалась недоторканною кол-госпно-радгоспна система, більше того, вона спря-мовувалась на суто адміністративно-бюрократичні методи керівництва. Зазнали адміністративного тиску підсобні господарства кол-госпників. Як і раніше, найдрібніші питання сільськогосподарського виробництва вирішувались у центрі, ініціатива на місцях була нульовою. Таким чином тогочасні реформи та методи їх впровадження були авантюрою, яка дорого обійшла-ся не тільки Україні, а й самому Хрущову.

Відповідним чином змінювався стан справ у промисловості, її розвиток в Україні характеризу-вався значним збільшенням капіталовкладень у важку промисловість, уповільненням темпів роз-витку легкої і загальним зниженням темпів зро-стання.

Отже, „відлига” сприяла певному прогресивному роз-виткові України. Але непослідовність, супереч-ливість торкнулася тільки окремих сторін життя радянського суспільства. Зміни, що відбувалися, призвели до того, що за-думи ініціаторів стали перетворюватися на свою про-тилежність. До того ж межі „відлиги” були занадто вузькими, аби довести реформи до логічного кінця й докорінним чином оздоровити суспільство.

Найпомітніше атмосфера змін, новизни далася взнаки в духовному житті. Першою ластівкою пробудження стала публікація в червні 1955 р. в „Литературной газете” статті О.Довженка „Мистецтво живопису і сучасність”. У ній містився заклик „розширювати творчі межі соціалістичного реалізму”. Він сприймався як сигнал нових можливостей для вільного творчого пошуку.

Першим на нову ситуацію зреагували письмен-ники. З позицій „розширенного трактування мето-ду соціалістичного реалізму” написані автобіог-рафічна повість О.Довженка „За ширмою”, поеми „Розстріляне безсмертя”, „Мазепа” та повість „Третя рота” В.Сосюри, Л.Первомайського „Ди-кий мед”, роман Гр.Тютюнника „Вир”. У поезії та прозі активно виступали В.Симоненко, М.Руденко, Л.Костенко, Д.Павличко, М.Вінграновський, Р.Лубківський, Ю.Мушкетик, І.Чендей, І.Драч, В.Шевчук. Літературну критику представляли І.Дзюба, Є.Верстюк, І.Світличний, В.Чорновіл, В.Мороз та ін.

Політична „відлига” привела до нової хвилі „ук-раїнізації”. Знову було відкрито поставлено питан-ня про збереження української мови та розширення сфери її вживання. На захист ук-раїнської мови виступили М.Рильський, Л.Дмитренко, Н.Рибак, С.Крижанівський та ін. Письмен-ник М.Шумило, військовий кореспондент під час війни, у журналі „Смена” за липень 1956 р. писав: „На жаль, ще є люди, які нехтують мовою ук-раїнського народу. Декому з них здається, що ук-раїнська мова недовговічна. Мине, мовляв, небага-то часу, і українська мова зникне, а її замінить мова російська. Це нащадки великодержавних націо-налістів типу Суворіна, що видавав га-зету „Новое время”, і Шульгіна- видавця такої ж реакційної назети „Киевлянин”. Це абсолютно во-рожі нам, радянським людям, думки. Ніяка мова не повинна витискувати іншу мову. В тому суть і рівноправності націй. Із зникненням мови зникає, гине і нація”. Період „відлиги” був характерний і певним відновленням історичної