Родину Чайок знають як гарну і порядну, а також милу пісенну родину. Обоє вони закохані в життя й пісню, невсипущу працю й натхненну творчість. Яків Чайка чоловік Володимири Павлівни відомий художник України.

Про них народ сказав як зв’язав:

Вони такі паровані, як горнята мальовані...

Чайки – Яків та Володимира, зустрілися, аби ніколи не розлучитися. Ні один з одним, ані з рідним краєм, ані з поезією-піснею. Вільний народ, що виховав їхній талант, водночас став найкращим шанувальником їх мистецтва.

Володимира, провідна солістка Львівської опери, завше бажаний гість у робітничому чи сільському клубі, у військовій частині. А Яків, твори якого ми зустрічаємо в багатьох містах і селах України, славить життя гартованим різцем скульптора. Та ці «мальовані близнята» поєднані не лише мистецтвом. Тисячі життєвих паралелей, що єднають їх, мов витки безкінечної спіралі, врешті-решт повертають митців до звичайних трударів – тих, хто працею своєю збагачує і звеличує нашу Вітчизну.

Отже з усього творчого шляху Володимири Павлівни випливає: пісня ріднить, зближує, окрилює...

Пісня й праця – два могутніх крила, а крила потрібні не тільки птахам...

Л. Божко

Божко Людмила Федорівна народилася 21 серпня 1941 року в місті Полтава, українка. Середню школу закінчила в м. Гребінка, де в той час проживала сім’я. любов до музики Людмилі Федорівні прищепила мама, яка багато знала пісень і їх співала, коли вони були ще малими дітьми. Не раз по вечорах збиралася родина, і сама собою виринала українська народна мелодія. Ця сімейна любов до музики, до пісні допомогли Л. Божко в майбутній оперній творчості, та дала великий поштовх концертній діяльності.

По закінченні школи була прийнята до Київської державної консерваторії ім. П.І. Чайковського, яку закінчила з відзнакою за спеціальністю «Сольний спів» в класі видатної української співачки, народної артистки, професора Зої Михайлівни Гайдай. Зоя Михайлівна, дочка відомого українського фольклориста і хорового диригента М.І. Гайдая зуміла прищепити своїй учениці особливу любов до рідної мови, рідної пісні, рідної культури. Педагогічним принципом Зої Михайлівни було особливо вимогливе ставлення до виразності голосу оперного співака, аби власне в голосі прозвучали всі барви, які зосередив композитор у своїй партитурі, щоб саме голос відобразив усі почуття, а сценічна поведінка лише б їх доповнювала. Зоя Михайлівна не шкодувала сил і часу, щоб зробити зі своїх студентів справжніх артистів.

Дівчина з Полтави виявилася доброю ученицею. Вона взяла все від своєї мудрої наставниці.

Рішення Державної екзаменаційної комісії їй присвоєна кваліфікація «Оперна і концертна співачка». Ще навчаючись в консерваторії проспівала чотири оперні партії: Розіну – («Севільській цирульник» Россіні), Мавку – («Лісова пісня» Кирейка), Марфу – («Царева наречена» Римського-Корсакова), Таню – («Таня» Крейтнера). А також брала участь у чотирьох спектаклях, поставлених оперною студією Київської консерваторії, підготувала кілька концертних програм, з якими успішно виступала перед столичними слухачами.

По закінченні консерваторії була запрошена на роботу до Львівської опери, де проспівала провідні ролі всього діючого лірико-колоратурного репертуару.

Вихованка Київської консерваторії швидко ввійшла в творчий колектив театру. Тут вона співає багато оперних партій. Серед найбільш відомих – це партія Джильди в опері «Ріголетто». Настка в опері «У неділю рано...» Кирейка, Ліза в опері «Дуенья» Прокоф’єва, Мюзетта - в «Богемі» Пучіні, Олімпія – в «Казках Гофмана», ????????? Зося – в «Заграві» Кос-Анатольського та ін. Молода співачка швидко завоювала любов і визнання публіки, її ім’я дедалі частіше з’являлося на афішах: Лейла – в опері «Шукачі перлин», Розіна – в «Севільському цирульнику», Люба Шевцова – в «Молодій гвардії», Гафійка – в «Багряних зірницях». І кожна нова роль – це новий успіх, це ще один рубіж на шляху до майстерності.

Мистецтво молодої артистки дістало загальне визнання. В 1964 році вона завоювала звання лауреата республіканського конкурсу вокалістів, у 1967 – стала переможцем змагання співаків на фестивалі молоді України. 1968 рік приніс нову радість: Указом Президії Верховної Ради Л. Божко присвоєно почесне звання «Заслужена артистка України».

Велику творчу роботу співачка поєднує з активною громадською діяльністю. Вона представляла молодь Львівщини на ХІІІ з’їзді комсомолу України й була обрана кандидатом у члени Центрального Комітету ЛКСМУ.

Народний артист України Павло Петрович Кармалюк казав: що у Л. Божко велике майбутнє.

Того ж 1968 року була запрошена до Великого театру у Москві. Це було ще однією школою для Людмили Федорівни. Розуміла, як і кожен вокаліст, що важко, відповідально працювати в ньому. У Великому театрі була своя специфіка в репертуарі, у виконавському рівні, і вона мусила звикати до дуже великої сцени у прямому та переносному значенні слова.

У Великому театрі Л. Божко співала сім років. Перших п’ять і були для неї академією, що вчила гнучкості, мобільності. Тут вона успішно дебютувала в ролі Розіни («Севільський цирульник» Россіні). Виконала провідні ролі російського та західного репертуару: Людмила – «Руслан та Людмила» М. Глінки, Марфа – «Царева наречена» Римського-Корсакова, Розіна – «Севільський цирульник» Россіні, Сюзанна – «Весілля Фігаро» Моцарта, Віолетта – «Травіата» Дж. Верді, Джільда – «Ріголетто» Дж. Верді та ін.

Після Великого театру Людмилі Федорівні не було страшно. Коли повернулася назад до Львова, одержала дуже багато ролей і щаслива, що могла реалізувати себе, віддавати людям те, що їй давав Бог.

Гастролювала