Це була надзвичайна людина. Революціонер-романтик, за словами сучасників, він був одним з перших пропагандистів марксизму на Україні та в Білорусії. Лесю Українку вражала душевна краса цієї людини, постійне внутрішне горіння, глибока інтелегентність, самовідданість у роботі. Мержинський високо цінував письменницьку працю Лесі Українки, шанував її талант, силу волі. Через сприяння Сергія Костянтиновича поетеса знайомиться з редакцією петербурзького журналу “Жизнь”, де публікує літературно-критичні статті – “Малорусские писатели на Буковине”, Заметки о новейшей польской литературе”, “Два направления в новейшей итальянской литературе”, “Новые перспективы и старые тени”. У них “найбільш послідовно представляє в критичному відділі журналу марксистське спрямування думки”.
Велике горе спіткало Лесю Українку. У березні 1901р. помер Сергій Мержинський, людина, для якої вона “почаланову мрію життя, вмерла і воскресла”.
Уста говорять: “він навіки згинув!”
А серце каже: «ні, він не покинув!»,-
так починається одна з поезій, присвячених Мержинському. Його образ оживає у віршах «Завжди терновий вінець», «Порвалася нескінчена розмова», «Квіток, квіток, як можна більше квітів…» та в багатьох інших.
Тим часом слова поетеси ширились по Україні. У статі «Леся Українка» І. Франко ставить її творчість поруч з Кобзаревою: «Від часу Шевченкового «Поховайте та вставайте, кайдани порвіте» Україна не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова, як із уст сеї слабосилої хворої дівчини». У 1899р. у Львові виходить друга поетична книжка Лесі Українки «Думи і мрії», письменниця активно друкується в журналах «Народ», «Житє і слово», «Літературно-науковий вісник», готує нову збірку. «Відгуки», яка вийшла у Чернівцях 1902р.
Революційні події 1905 року вносять новий струмінь у творчістьписьменниці. “Мріє, не зрадь… хочу дихать вогнем, хочу жити твоєю весною”, - такими словами зустріла вона час народного повстання. Того року Леся Укоаїнка багато мандрує. У Тбілісі бачила калюжі крові на тротуарах, у Києві – вуличні бої, у Петербурзі була свідком страйку, маніфестацій.
У своїй творчості Леся Українка тяжіла до ліро-епосу, вона написала багато поем, серед яких виділяються “Давня казка”, “Роберт Брюс, король шотландський”, “Віла посестра”, “Ізольда Білорука”. І хоч переважають тут сюжети, але це не значить, що авторка відривалась від рідного грунту. Незважаючи на “чужі” образи, поетеса ставить проблеми, які були злобою дня тогочасного суспільства.
Продовжуючи роботу в галузі перекладу, письменниця звертається до драми Гергарта Гауптмана “Ткачі”, з польської на українську мову перекладає вірші Марії Конопницької, з італійської – Ади Негрі. Для російського читача готує і видає в Ростові-на-Дону оповідання Івана Франка “На дне”, “К свету”, “Сам виноват”, “Хороший заработок”. Леся Українка перекладала і дбала про поширення на Україні марксистської і соціалістичної літератури. Стараннями письменниці та її товарищів у Львові вийшла ціла серія політичних брошур, на яких значилось: “Видання групи українських соціал-демократів”.
Особливе місце у творчій біографії Лесі Українки займає фольклор. Починоючи з дитячих літ (“Русалка”) і кінчаючи останніми творами (“Про велета”), він органічно входить в образний світ письменниці. Цьому прислужилась її невтомна систематична праця над збиранням скарбів народної духовної культури. Вона збирала і записувала обряди, пісні, думи у виконанні кобзарів, щоб врятувати від забуття. З цих зацікавлень у спадщині письменниці зберігається рукописний зошит колодяженських пісень (весільні, обжинкові, родинно-побутові, веснянки, колядки), друкована збірка “Дитячі гри, пісні й казки” (1903), упорядкований збірник “Народні пісні до танцю”(54 тексти). 30 записів веснянок і пісень з голосу Лесі Українки зробив Микола Лисенко, 225 пісень увійшло до збірки “Народні мелодії. З голосу Лесі Українки”, яку упорядкував і видав 1917 р. її чоловік Климент Квітка.
В останні роки життя Лесі Українки невблаганно прогресувала хвороба, з якою вона вела “тридцятилітню війну”. Поетеса вимушена покинути Україну, холодний клімат не дозволяв жити в рідній стороні і вона оселяється на півдні. Літом жила на Кавказі – в Кутаїсі, Хоні, Телаві, де служив її чоловік Климент Квітка, а на зиму виїжджала в Єгипет. “Найгірше мені те, що я тепер і писати не завжди можу, - скаржилась у листі до Бориса Грінченка, - бо часто від виснаження голова не служить, і то так, як ще зроду у мене не бувало, хіба після операції” (12,282). В одну із мандрівок до Єгипту в січні 1911 р. в морі, серед снігової бурі, закляклою від холоду рукою, вона записала:
Хто не жив посеред бурі
той ціни не знає силі,
той не знає, як людині
боротьба і праця милі. (1,376)
Боротьба і праця. Такий був зміст усього життя Лесі Украінки, життя, гідного подиву і захоплення.
І серпня 1913 року в невеличкому грузинському містечку Сурамі відходила у вічність Леся Українка - великий поет України і жінка з трагічною долею. Звістка про смерть славної дочки України глибокою скорботою озвалася в серцях мільйонів людей. Не лише на Україні, але й у петербурзькій, московській пресі, в Грузії і Білорусії, навіть на Далекому Схлді були вміщені некрологи на її смерть. “До нас докотилась сумна чутка, - писали робітники з Миргорода, - що не стало в Житті славної поетеси Лесі Українки. З приводу смерті поетеси ми, робітники, прилучаємо свій жаль до великого смутку неньки України. Спи ж спокійно, наша сестро, ти була людиною і не даремно жила в світі. Твоя муза найшла співчуття і в душі робітника”.
Тіло Лесі Українки перевезли до Києва і поховали на Байковому кладовищі. Похорон поетеси перетворився у велику народну демонстрацію. Море людей, море квітів, жандарми зрізали червоні стрічки з вікнів, забороняли промови, співи,