Для Орлика настали гіркі часи. Надії на Туреччину й кримського хана звели його і одсунули здійснення його замірів на невідомий час. Турецьке правительство, що попереду давало українським емігрантам грошову і провіантну допомогу на життя і утримування війська й уряду, перестало видавати гроші і провізію, і Орлик опинився в дуже скрутному політичному й економічному становищі. До сього часу Орлик, як гетьман заприязненої сусідньої держави, діставав від Туреччини для удержання двору й війська 10 000 цісарських талярів річно і in natura: щоденно 100 хлібів, 60 фунтів баранини, 90 фунтів волов'ячого м'яса, 30 фунтів рису, 12 фунтів масла, 6 фунтів меду, 6 фунтів свічок, 15 фунтів солі, 15 кварт вина, 20 кварт пива, З кварти оцту, 21 фунт пшеничного борошна, 60 корців збіжжя, 3 хури сіна, 3 хури дров і інше.

Всі свої надії Орлик тепер переніс на короля Карла XII, і з листів, котрі він за сей час писав з Бендер йому і іншим особам, ми бачимо, з яким непохитним довір'ям споглядав гетьман до свого високого протектора, котрий «покоряє не тільки ворогів зброєю, але й своїх підданих добродійствами». Але сей тон скоро міняється: Орлик починає скаржитися на грошові труднощі, бо на нього наступають зі своїми жаданнями турецькі кредитори і еміґранти з Січі; вказує він також на інтриги і шахрайства москалів і висловлює побоювання, що, «оминувши Харибду московського утиску», він мо же «впасти в Сцилу турецької напасті, якщо король не поведе його і його вітчизну до рога Доброї Надії». Він хотів би раз назавше покинути сей «варварський край», і в однім з його листів з р. 1713 ми читаємо такий стогін наболілої душі: «Salva me, Domine, ne peream!» В листі з 27 листопада 1713 року він описує, як кредитори запізвали його до суду і з якими труднощами йому вдалося упрохати кредиторів одтягнути строк заплати по векселях на 2 місяці; коли і в сей строк він не зможе заплатити, то пропаде з своєю родиною.

Жити ставало щоразу гірше. Надія на Туреччину, котра стільки разів заводила його, зникала. У той же час зменшувались і гуртки Орликового товариства, котре, бачучи, що в швидкім часі з Туреччини нічого йому ждати, потроху покидало Туреччину і переходило на Вкраїну, сподіваючись виблагати у царя прощення за «зраду».

Се були для Орлика тяжкі часи, часи тяжких переживань зруйнованих надій, розвіяних мрій. Плани були розбиті, близькі приятелі, втративши всяку надію на кращу долю, покидали його, зоставались самі тільки вірні, найближчі друзі, економічні й моральні болі обгортували душу його... При таких обставинах потрібна була надзвичайної сили воля, тверда вдача і непохитна віра в будучину України, щоб не впасти в безнадійність. І ся, власне, віра в кращі часи, надія на те, що мрії його все ж таки колись здійсняться, не покидала його весь час і давала йому змогу переносити найтяжчі хвилини.

Ся ж віра дозволяла йому готуватись і в дорогу за королем Карлом XII, що кликав його з собою.

Правда, іноді в хвилини найбільшого одчаю й песимізму в його до краю наболілу душу западала розпучлива гадка: а що, коли з усіх його заходів нічого не вийде, коли самостійна Україна - се мрія, ефемерія, котра ніколи не здійсниться, і Україна вже навіки пропала під Москвою? Чи не краще було б, якби слідом за багатьма товаришами й собі віддатись на «царську милість», помиривши попереду короля Карла з царем Петром? В такі хвилини одинокий, самітний Орлик пробував писати лист до короля та його близьких з планами замирення з москалем:

«Бо було би мило Богові і відповідало би сподіванням і мислям цілого християнського світу, щоб Священна Королівська Величність заключили мир з москалем, злучили з ним своє військо і вдарили проти врага імені християнського... Нехай Його Королівська Величність не сподівається нічого доброго з помочі турок, котрі завше невірні в своїх обіцянках».

Проте такі хвилини траплялись не часто і швидко проходили, уступаючи місце надії.

В кінці року (1713) Орлик врешті зібрався до од'їзду і 27 числа місяця листопада написав свій останній лист з Бендер до Мілєрна, радника закордонної експедиції Швеції, в котрому описує свій від'їзд з Бендер. «Підіймаючись не раз, - каже А. Єнсен, - в своїм способі вислову до поезії, Орлик порівнює свій від'їзд з Бендер з виходом жидів з Єгипту від варварського народу» і зітхає «на ріках вавилонських». Особливу любов має він до образів, взятих з життя моряків, і прирівнює себе до чоловіка, котрому буря розбила корабель. «Як моряк, котрого застануть в океані противні вітри, змучений тим, виглядає ясної погоди і спокійного порту, так і я, мучений безнастанними нещастями, заведений в своїх надіях, очікував і очікую обіцяної втіхи від Його Королівської Величності».

Незважаючи, однак, на таке сумне, безвідрадне становище, Орлика більше займала будучність України, ніж його власна користь або особиста потреба,