«Таким побитом,- каже M. Костомаров,- орґан верховної влади на Вкраїні готовий був вжити таких заходів проти злочинців, котрі були морально злочинніші від того, що визнавалось державним злочином».

Проте сам Розумовський не брався за виконання сього діла без наказу верховної російської влади і писав ґр. Воронцову:

«Сіе дело, как весьма деликатное, требует политического размышления, то я собою отнюдь действовать не дерзаю, ежели мне не повелено будет свыше...».

«Опасенія» російського уряду, що Україна при першій можливості зробить спробу скинути з себе московське панування, збулись. Велика російська революція 1917 p. принесла таку можливість - і 9 січня 1918 р. (с. ст.) Україна визволилась з-під Росії.

Ідеї Орлика продовжили жити в українськім громадянстві і після його смерті. Згадаємо, напр., про мисію ґр. Капніста в Берлін в 1791 році до Прусського міністра Герцберґа в справі визволення України з-під «російського ярма» і ін. В наше завдання не входить давати повну картину дальшого розвитку сеї ідеї і боротьби за неї, і тому ми вважаємо своє завдання скінченим.

Звертаючись тепер до характеристики Пилипа Орлика як борця за визволення України з-під Росії і її незалежність, ми вважаємо потрібним коротко, в загальних рисах, повторити те, що було вже сказано попереду.

Орлик належав до категорії тих українських політичних діячів, що думали вирішити українське питання шляхом чужоземної допомоги. Як апологет сеї ідеї і борець за самостійність України він займає одно з найперших місць не тільки серед сучасних йому українських політичних діячів, але й інших часів. Визволення з-під Московщини України за допомогою чужоземних держав і здобуття їй самостійності - б у л о а л ь ф о ю й о м е ґ о ю й о г о ж и т т я . Поза сим ідеалом для нього нічого не існувало. Він вірив в нього як люди вірять в життя або смерть. Як той новітній Дон-Кіхот, в ліпшім, ідеальнім значенні сього слова, він не покладав рук в невтомній боротьбі за вимріяні образи, котрі він уявляв собі в будучині. Навіть і тоді, коли політична європейська кон'юнктура складалась надзвичайно зле для України і його прихильники і друзі, бачачи марність заходів Орлика, покидали його один за одним, перебігаючи до царя,- він і тоді продовжував вірити і боротись за свою ідею, покинутий всіма, забутий, сам-один на чужині, серед тяжкого матеріального становища і обставин... «І, власне, сей негаснучий ідеалізм, - каже А. Єнсен, - робе так симпатичною особу Орлика». Скільки разів йому вдавалось приходити до порозуміння з чужоземними державами в справі визволення України з-під Московщини і скільки разів вони зводили його! Всю долю своєї батьківщини він зв'язував з утворенням коаліції проти Москви. Не було в Європі ні однієї такої війни, в яку б він не пробував внести українського питання, і коли потім приходило до миру, він і після того старався зацікавити європейські держави українським питанням і переконати їх в необхідності коаліції проти Москви для вирішення східного питання. Європеїзація українського питання була для нього тим засобом, що мала привести Україну до самостійності. І коли ми тепер дочекались часу, що українська справа перестала бути тільки внутрішньою російською справою, а зробилася межинародною , європейською проблемою, то в великій мірі завдячуємо сьому Пилипові Орликові, котрий своєю невтомною працею, своїми заходами спопуляризував в Європі українську справу, підготовивши сим ґрунт до тієї постанови українського питання, в якому ми його бачимо тепер.

В сьому й полягає головна заслуга Пилипа Орлика, для котрої, кажучи його ж словами про Мазепу, «він знехтував всім, що було йому найдорожчого на світі, знехтував і самим життям, аби піднести свою вітчизну і визволити її з-під московського ярма».

Кінчимо словами сина П. Орлика Григорія Орлика в його листі до К. Юленборґа:

«Хоч як слабким знарядом може здаватися мій батько, щоб його зрозуміли в такім далекосяглім проекті, однак прохаю добре розважити, що козацький народ, на чолі котрого він стоїть, як законний вождь, обраний за зізволенням славної пам'яті короля Швеції Карла XII і признаваний в сім характері Оттоманською Портою, стогнучи від часу нещасливої Полтавської битви під тиранським ярмом російського панування, дихає лише надією на слушний час для увільнення від того ярма».

Ми прикладаємо до сеї книжки фотоґрафію одного з батуринських портретів, відомого в Батурині під назвою портрета Орлика. Портрет сей, в числі інших старовинних портретів, мав, по словах його б. власника трактирщика М. Раді, належати до картинної галереї палацу гетьмана Розумовського в Батурині. З палацу через кілька рук він попав, в числі інших портретів (Мазепи, Дорошенка, Полуботка, Палія і ін.) до М. Раді, в якого кільканадцять років пробував в трактирі в Батурині. В 1910 році (якщо не помиляємось) портрет сей було продано. Репродукція його була вміщена в «Ілюстрованій Україні» за 1913 рік. Більш ми його ніде не стрічали. В сім журналі була подана й замітка про нього й інші батуринські портрети. Окрім «Ілюстрованої України», про згаданий портрет писали: «Рада», р. 1911,98) «Черниговское Слово», р. 1912, «Р'ъчь», p. 1912.

На фотоґрафії портрету ми бачимо досить молоду, серйозну, інтеліґентну, з гострими рисами обличчя людину, котра прямо дивиться на Вас.

Чи маємо ми які-небудь вказівки або дані щодо фізичного обличчя Орлика?

Дещо маємо.

І. З листа Орлика до