- Ні, ні, не йти,- відповіли всі в один голос і стали раяти гетьманові вирядити негайно депутацію до шведів в цілях порозуміння. Але тут хтось запитав гетьмана щодо деталів попередніх зносин гетьмана з королем, котрі знав тільки він один. Мазепа, розгнівавшись, відповів, що до пори до часу він мусить все ховати в таємниці і прохав старшину покластись на його совість:

- Для чого Вам о тім прежде времени відати? Спустіться Ви на мою совість і на моє подлоє розумішко, на котрім Ви не заведетесь більш.

І, звернувшись до генерального обозного Ломиковського, добавив:

- Ти уже свій розум вистарів.

Потім, показуючи на Орлика, сказав.

- У того ще розум м о л о д и й , д и т и н н и й .

«І з гнівом,- каже П. Орлик,- вийнявши з своєї шкатули універсал Станіслава, від Зеленського присланий, велів мені прочитати, з котрого були всі контентні» (задоволені)...

Чи розумів тут Мазепа, називаючи розум Орлика «молодим, дитинним», молоді літа Орлика, чи малий практичний державний стаж його - невідомо, але є всі підстави гадати, що при сьому малось на увазі як те, так і друге. Як відомо, Орлик був на уряді генерального писаря ще в 1707 році. Коли припустити, що йому було в сей час щонайбільше років 25-30, то в час смерті йому було 60-65 років, І в такім глибокім віці, маючи понад 60 років життя, він все іще не перестав турбуватись і боротись за долю України!..

II. Походження Орлик був чеського. Се випливає з його власних слів в одному з листів, вміщенім в «Записках Наук. Т-ва ім. Ш-ка у Льв». (т. ХСІІ), в котрому називає себе «потомком чеської шляхетської родини»104). Вказівки на чеське походження П. Орлика маємо також і в одній з праць О. Лазаревського* (не пригадуємо зараз - якій саме).

III. Орлик походив з шляхетського роду. Се видно теж з його власних слів, наведених вище («потомок... шляхетської родини»). Про ш л я х е т с ь к у кров Орлика говорить також Мазепа в листі Орлика до Стефана Яворського, в тому місці його, де оповідається про клятву Мазепи перед хрестом з животворящим древом. «То рекши, - каже Орлик, - Мазепа поціловав хрест з животворящим древом пред собою лежачий, а до мене обратившися, рекл тиї слова: «Держу я о тобі кріпко і надіюся, що ані совість твоя, ані цнота, ані почтивість, ні врожоная кров ш л я х е ц ь к а не допустить тобі, абись мене, пана і благодетеля свого, зрадив, однакож для лучшої конфіденції, щоб я о твоїй вірності найменшого не міл сумнінія, як я присягнув, так і ти присягни мені перед тим же розп'ятим на животворящім древі Христом, що мені додержиш вірності своєї і секрету».

Свояк Орлика був «барон і шамбелян Його Цісарської Величності» († 15 квітня 1721 p.).

Після своєї смерті П. Орлик полишив нам деяку літературну спадщину в формі різних листів, універсалів, промов з приводу тих чи інших нагод і особливо цінного «Diariyszu podroznego», котрий переховується в одному з краківських музеїв. Як відомо, Орлик був надзвичайно освічена і талановита людина і володів неабиякими публіцистичними здібностями. З сього погляду, майже всі його писання визначаються надзвичайною художністю, красномовністю і щирістю, являючи в багатьох своїх місцях цінні зразки епістолярної літератури першої половини XVIII віку. Такі, напр., його листи до Карла XII, запорожців, Скоропадського і ін. Скільки, справді, поезії, елоквенції, приміром, в листі до Скоропадського під час першого походу на Вкраїну 1711 року або, ще більш того, в листі до Карла XII після невдачі під Білою Церквою, в котрім він описує злочинства татар. Згадаймо, напр., таке місце: «Яких нечуваних під місяцем звірств не робили тоді дикі татари! Вони обдирали й спустошали церкви - одні з них обертали в стайні, інші спалювали в попіл, а над іншими навмисне вчиняли всілякі блюзнірства: перевертали престоли церковні, топтали ногами св. дари, глумились над іконами, ґвалтували недорослих дівчат, мордували жінок і чоловіків, ще зарані позбавлених мечем, огнем і грабежем всього свого майна. На всьому просторі від Дністра до Росі нахапали вони в ясир кілька тисяч духовних і світських людей, козаків, поспільства, жінок і дітей і погнали в свої білгородські, буджацькі і ногайські оселі, спустошили вогнем і мечем весь край від Росі до Тетерева і до Дніпра, в полках Білоцерківськім і Канівськім понищили городи й містечки, а малих дітей, нездатних до ясиру, кидали в воду або розсікали надвоє. Пером неможливо описати нелюдські вчинки, котрі творив з своїми свавільними татарами син Дзяун-бея в Германівці. Його впустили в город на його прохання на підставі дружби, а він обернув весь город з