в спілку з Карлом XII, і хоч «неізслідовані судьби Божі» не дали небіжчикові довести свого діла до кінця, пославши йому в Бендерах смерть, проте ж осиротіле після його смерті Військо Запорозьке Низове, не втрачаючи надії здобути бажану волю для Вкраїни за допомогою короля шведського, ухвалило далі боротися з Московщиною і постановило обрати в гетьмани «вільними, єдинократними голосами» Пилипа Орлика, «достойного тієї гетьманської честі і могучого високим своїм розумом і іскуством уряд той гетьманський під се время трудне тяжкий двигати і управляти» в українських інтересах. Позаяк же декотрі з українських гетьманів, що правували під самодержцями московськими, «дерзали» присвоювати собі самодержавну владу над українським народом, котрий ні для чого іншого пристав до Швеції, як тільки для поправи і подвигнення упалих прав своїх і вільностей військових,- то, щоб сього надалі запобігти, межи новообраним гетьманом і виборцями заключається отсей договір, котрого повинен непорушно дотримуватись не тільки Орлик, але й усі послідуючі гетьмани.
Далі йдуть статті договору, котрих 16. В першій з них говориться, що після визволення України з-під «невільного ярма московського» гетьман має і повинний визнати православну віру за пануючу. В дальших статтях говориться про кордони України і внутрішній устрій. Україна в межах від Польщі по р. Случ, котрі проведені ще за гетьмана Богдана Хмельницького, визнається назавше самостійною і ні від кого не залежною державою під протекторатом шведського короля і його нащадків, котрі мають обороняти її і нікому не дозволяти порушувати її вольностей; коли буде заключатися мир з Московщиною, Пилипові Орликові ставиться в обов'язок звернутись до шведського короля, щоб він заставив Московщину повернути всіх полонених українців і компенсувати всі збитки й шкоди, котрі наробило на Вкраїні московське військо. «По скінченню, дай Боже, щасливої війни» гетьман повинний був подбати і про чисто спеціальні запорозькі інтереси, а саме: 1) вжити заходів, щоб були зруйновані кріпості, котрі побудували москалі на грунтах, що належали з давніх-давен запорожцям; 2) щоб город Трахтемирів з шпиталем для зістарілих, «зубожілих і ранами скалічених козаків» із перевозом на Дніпрі перейшов від гетьманського уряду до Запорозької Січі; 3) щоб городи Переволочна, Келеберда й млин на річці Ворсклі зостались при Військові Запорозькому і, нарешті, 4) щоб Дніпро з усіма своїми рибними промислами від Переволочни до Очакова був в відомстві виключно Запорожжя.
Що торкається до внутрішнього врядування, то, з огляду на те, що декотрі гетьмани, будучи під московськими самодержцями, потроху самі перейнялись самодерзьким духом і «узаконили собі право: так хочу, так повеліваю», через що «уросли многі в отчизні і в Військові Запорозькім нестроєння, прав і вільностей розорення, посполиті тяжесті» і т. і., - рада постановляє, «аби в отчизні Нашій первенствуючими були совітниками ґенеральна старшина» і полковники; окрім сього, з кожного полку має обиратись по одній особі з числа «старинних, благорозумних і заслужених людей», котрі мають засідати в ґенеральній раді з ґенеральними старшинами; без дозволу сеї ради гетьман не має права нічого «приватною своєю владою ні зачинати, ні установляти і в скуток не приводити».
Ґенеральні ради збираються тричі на рік: на Різдво, Великдень і Покрову. На них мають право брати участь «не тільки панове полковники з старшиною своєю і сотниками, не тільки з усіх полків ґенеральні совітники, леч і від Війська Запорозького Низового посли за присланням до себе від гетьмана ординансу» в призначений строк. Непередбачені публічні справи, котрі треба обов'язково вирішити до скликання чергової сесії ґенеральної ради, ясновельможний гетьман «моцен і волен, з обрадого ґенеральної старшини», вирішувати «повагою своєю гетьманською». Гетьмана ґенеральна старшина повинна шанувати як свого вождя; одначе, коли б в учинках гетьмана було вбачено що-небудь «противного, правам і вольностям військовим вредительного і отчизні некористного, тоді тая ж старшина ґенеральна, полковники і ґенеральні совітники, моцні будуть вільними голосами, чили то приватно, чили, когда нужна і неотволочна потреба вкаже, публично на раді» зробити йому догану, і гетьман не повинний за се ображатися. Коли б хе хто-небудь з ґенеральних чи то з інших осіб «дерзнув образити гетьманський гонор або в якім-небудь іншім ділі провинився, то сам гетьман єдинолично не має права карати злочинця, але повинний здати справу в «суд військовий ґенеральний». У всьому керують «ґенеральні особи, уставичне при боку гетьманськім резидуючі»,- і приватні гетьманські джури не мають права торкатись до жодних військових справ. Для завідування державним скарбом відновляється уряд ґенерального підскарбія; під його відомством повинні бути полкові підскарбії, котрих має бути по 2 в кожному полку. Як ґенеральний підскарбій, так і полкові підскарбії - обираються, причому полкові підскарбії повинні обиратись ще й за «посполитою ухвалою».
Гетьман повинний піклуватися, «щоби людім військовим і посполитим збитечні не чинились тяжесті, утеменження і здирства». Всі урядовці повинні бути обирані «вольними голосами», і гетьман не має права когось настановляти своєю власною волею. «Козацькі вдови і осиротілі козацькі діти» не можуть бути притягнені до яких-небудь посполитих повинностей.
По визволенні України «від підданства Московського» має бути зроблена «ґенеральна ревізія всіх маєтностів, під державцями зостаючих, і до уваги ґенеральної при гетьману ради подана, на котрій розсудиться і постановиться, кому годне належить, а кому не належить військові добра і маєтності держати, які повинності і послушенства підданські міються державцям від поспільства віддавати». «Город столичний Київ і іншії Українські городи з маистратами своїма во