Георгій Володимирович Вернадський відразу підключився до роботи по організації російських науково-навчальних установ. Після обрання головою Російської академічної групи в Празі академіка П.Б.Струве, Вернадський увійшов в правління групи. Восени того ж року він був обраний секретарем ІІ з'їзду російських академічних організацій, що проходив у Празі.

З 1925 р. Вернадський очолює Семінар Кондакова, праці якого з археології та історії російського та візантійського мистецтва здобули світове визнання. Ідеї М.П.Кондакова (1844-1925) про взаємозв'язок степової, візантійської та слов'янської культур наклали значний відбиток на науковий світогляд Вернадського.

Георгій Володимирович активно включається в «євразійський рух» [1], який склав цілу епоху у розвитку російської історичної школи. Вернадський вирішив аргументувати філософські розробки євразійців конкретними історичними дослідженнями. Першою працею в цьому напрямку стала його стаття ««Соединение церквей» в исторической действительности» [2], що з'явилася в євразійському збірнику «Россия и латинство» у 1923 р.

Згодом з'явилися праці «Начертание русской истории», «Опыт истории Евразии» (Берлин, 1934), «Звенья русской культуры» (Берлин, 1938).

Згідно з цими фундаментальними працями Вернадський вважав рушійною силою російського державотворення «боротьбу лісу і степу». Його схема «періодичної ритмічності державотворчого процесу» передбачала послідовне утворення великих держав (скіфів, гунів, монголів, Росії - СРСР) з наступною руйнацією їх і утворенням натомість «системи держав». Відповідно історія поділялася на періоди: спроби об'єднання лісу і степу (до 972), боротьба між лісом і степом (972-1238), перемога степу над лісом (1238-1452), перемога лісу над степом (1452-1696), об'єднання лісу і степу (1696-1917). Росія-СРСР, на думку Вернадського, успадкувала «плоть держави» від Сходу, монголо-євразійської держави, а «дух держави», ідейну основу - від православної Візантії. Народ - творець історії, але історичний процес має стихійний характер. Кожна народність здійснює психічний і фізичний вплив на навколишнє етнічне і географічне середовище. Від сили цього тиску і від сили опору йому залежать створення та наступна доля держави [3].

Прогресивними Георгій Володимирович вважав західні впливи, підкреслюючи в окремих працях, що вони були найбільш притаманні Західній Україні. З усіх етапів розвитку української і російської державності особливу увагу приділяв Київській Русі, яку він вважав федерацією, своєрідним «вільним суспільством», де монархічний (князь), аристократичний (боярська рада) і демократичний (віче) елементи «взаємно врівноважували одне одного, а народ мав голос в управлінні повсюди в країні».

Крім того, протягом перебування у Празі (1922-1927 рр.), він присвятив декілька статей окремим російським історикам (Кондаков М.П., Пушкін О.С. [4]), у двох статтях торкнувся питання про джерела «Руської Правди» та тлумачення «віри» [5]. По історії ХІІІ-ХVІІ ст. ним була опублікована стаття про кн. О.Невського [6]. З історії Росії XVIII ст. він досліджував проблему масонства та ставлення до нього Павла І. Історії Росії XIX ст. була присвячена велика праця, в якій здійснено цікавий аналіз джерел і змісту «Державної Статутної грамоти» Новосильцева 1820 р. [7]. Цій тематиці та іншим приватно-правовим питанням він присвятив ще декілька окремих статей [8].

Наприкінці 20-х рр. матеріальне становище російських науковців-емігрантів погіршується. Пов'язане це було з тим, що чеський уряд значно скоротив субсидії - країна переживала гостру кризу. Через відсутність засобів на існування виникали труднощі з виданням праць, складнощі з доступом до архівів, почали закриватися російські наукові установи, скоротилася кількість російських студентів [9].

За таких умов Г.В.Вернадський приймає запрошення Йєльського університету, який мав потребу у фахівці з російської історії. Рекомендували Вернадського М.Ростовцев і Ф.Голдер (з яким він був знайомий ще в Петербурзі).

19 серпня 1927 р. трансатлантичний лайнер «Аквитанія» доставив родину Вернадських до США. Америка стала останнім пунктом їх блукань світом.

У перший рік перебування в США Вернадський одержав замовлення на написання однотомної історії Росії. Книгу було вперше надруковано у 1929 р. і згодом неодноразово перевидано.

У 20-ті рр. Георгій Володимирович підтримував зв'язки з Українською Академією наук. Зокрема деякі його праці були опубліковані у виданнях Комісії для вивчення історії західноруського та українського права, очолюваної М.П.Василенком.

Сьогодні майже у всіх біографічних нарисах про Вернадського доводиться читати, що він у 1927 р. отримав кафедру в Йєльському університеті. Насправді ж Георгій Володимирович був прийнятий на посаду «research associate in history» (своєрідного «вільного дослідника»). Тому у деяких дослідників склалося враження, що «для нього начебто навмисно було винайдено певне місце, штучний та тимчасовий статус якого явно не давав жодних перспектив професійного просування» [10].

У США викладацька кар'єра Вернадського почалась у 1931 р. Попри всі негаразди Георгій Володимирович з головою поринає в роботу. З часом його запрошують читати лекції в Гарварді, Колумбійському та Чиказькому університетах, а у 1944-45 рр. він викладає в лондонській Слов'янській школі.

Паралельно з академічною роботою Г.В.Вернадський брав участь у багатьох міжнародних наукових конференціях в США і Європі. Для з'їзду Американської історичної асоціації у 1933 р. він підготував доповідь «Руська історія: управління економікою при київських князях, царях та Радах»; виступив на міжнародному конгресі в Цюріху (1938) з доповіддю «Феодалізм в Росії», на ХХ міжнародному конгресі сходознавців в тому ж році - з доповіддю про Ясу Чінгізхана [11].

Протягом усього життя Г.Вернадський вдосконалювався у вивченні іноземних мов. Його надзвичайну працездатність високо цінили колеги, бібліотекарі та архівісти, вважаючи знавцем історичних джерел. Він невтомно колекціонував руські грамоти XVI-XVIII ст. Дослідив, розшифрував та описав близько 300 рукописів з сімейних документів Тамбовської і Пензенської губерній. Переклав англійською «Руську Правду», Новгородську та Псковську судні грамоти. Готував до публікації збірник документів про провінційне