Богдан Ігор Антонич народився в Новиці Горлицького повіту, в родині священика. Справжнє прізвище батька було Василь Кіт, перед народженням Ігоря родина його змінила. Початкову освіту здобував Антонич дома, під наглядом приватною вчительки, а гімназію закінчив у Сяноці.

Антонич почав писати вірші ще дитиною. Він продовжував писати їх ще в середній школі, але тому, що школа була польська і що він перебував тоді майже виключно у польському оточенні, його юнацькі твори були написані по-польськи.

Восини 1928 р. Антонич переїхав до Львова і вступив до Львівського університету. Цей етап його життя мав вирішальне значення для розвитку його творчої особистості. Бо хоч університет був польський велика частина його студентів складалася з українських інтелігентів. Вони заохочували молодого поета писати по-українському і помагали вивчити українську літературну мову. Перші свої українські вірші він читав у колі студентів-українців.

Антонич пристрасно включився у літературне та громадське життя столиці західної України і наполегливо почав вивчати нюанси української мови.

Перший свій вірш поет опублікував 1931 р. у пластовому журналі “Вогні”. Потім він містив поезії в багатьох періодичних виданнях.

Незважаючи на велику поетичну творчість і трудний процес засвоєння літературної мови, поет все-таки знаходив час на працю в інших жанрах та на публіцистику. Він виступав з доповідями про українську та чужу літератури; робив переклади; писав статті та рецензії; сперечався про політичні та громадські справи. Крім того, він пробував своїх сил у прозі та драматургії. Він склав лібрето до опери “Довбуш”. Деякий час редагував журнал “Дажбог”.

Антонич як поет починав з нічого – і тому його пізніший метеоричний зліт у найвищі сфери поетичного мистецтва був справді гідний подиву. Добрий літературний смак і висока поетична культура молодого автора не дозволили йому друкувати ранніх творів: більшість із них залишалися в рукописах.

Антоничів ранній формалізм проявляється у строфічних експериментах його першої збірки: вони помітні особливо в сонетах. Найцікавіші сонети в першій збірці Антонича – ті, що написані сонетною формою.

“Привітання життя” – єдина збірка, де Антонич звертає головну увагу на “слухову” експериментацію. В цій збірці помітні впливи романтизму: впливи Польських поетів; є бароккові образи – кончетті, є бароккова гра сонетною формою. В збірці ще не цілком освоєна слабо-тонічна система.

Перед нами збірка талановитого молодого поета, який одчайдушно себе шукає, блукаючі в чарівному і приманливому лісі світової поезії. В цих своїх часом навіть дещо істеричних шуканнях він, зрештою, натрапив на родовища, яке стало його основним джерелом. Твір “Зелена елегія” – єдиний у цій збірці суцільно “Антоничівський” твір, і його треба вважати за міцний місток до наступної збірки і всього зрілого доробку.

У другій збірці “Три перстені” Антонич стає вже завершеним поетом-майстром. Не так продовжує, як цілком міняє шлях, насправді розвиваючі техніку і колорит єдиного твору – “Зелені елегії”. Антонич вирішує, що цей новий напрям буде його справжнім шляхом.

Найголовніше його мистецько-філосовського світогляду становить дуже своєрідне трактування природи. У “Трьох перстенцях” природа наче “фіксована” спогадами краєвидів з дитинства і юності поета. Побут, обряди та звичаї села і краєвиди стають ніби чарівними картинами з дитячої книжки.

В цій збірці домінує ще один “лейтмотив” творчості Антонича: поетичне мистецтво та його таємниця ці у “Трьох перснях поет заворожує своєю музою, своїм даром. Мистецтво поезії тут “оказковане” і часто ототожнюється з таємничими процесами природи.

Жанрово в цій збірці бачимо дві, на перший погляд протилежні тенденції: ліричну та епічну. Довші поеми, що їх Антонич називає елегіями, це ніби своєрідні розповіді. Разом з ними зустрічаємо в збірці короткі ліричні мініатюри: відкривається нам цілком унікальний образ або маленький космоси образів. Ці дві тенденції продовжуються від збірки в збірку і думка, і образи їхні стають що раз складнішими, глибшими, важчими.

У складному поетичному світі Антонича, який виріс після “привітання життя”, можна дошукуватися різних впливів. Антонич знав західноєвропейську та Слов’янську модерну поезію. Виразні та благодійні сліди залишила на Антоничевій творчості українська народна поезія.

Останніми роками творчості Антонича здобуває незалежну їй пошану всюди, де живуть українці. Нарешті стало ясно, що Антонич – один із кількох найкращих українських поетів.

Помер Богдан Ігор Антонич на двадцять восьмому році життя. Запалення сліпої кишки привело до дуже тяжкого запалення олегочної, що його лікарям вдалося перебороти. Але поет уже видужував, перевтомлене довгою і високою гарячкою серце не витримали. Помер він 6 липня 1937 року.

Література:

“Українське слово”

хрестоматія української літератури

та літературної критики

ХХ ст.

Спільне видання

Акціонерного товариства “Компанія Рось”

та видавництва “Рось”