Скористайтеся пошуком, наприклад Реферат        Грубий пошук Точний пошук
Вхід в абонемент





Село Сошників, де народилася 19 верес¬ня 1929 року Єлизавета Федорівна Ми-ронова і де пройшли її дитячі та юнацькі роки, як і вся Київщина, як і вс я Україна, багате талантами: співучістю і барви¬стими вишивками славляться його дівча¬та

Село Сошників, де народилася 19 верес-ня 1929 року Єлизавета Федорівна Ми-ронова і де пройшли її дитячі та юнацькі роки, як і вся Київщина, як і вся Україна, багате талантами: співучістю і барви-стими вишивками славляться його дівча-та. Сошниківці охоче і багато читають — у колгоспі є гарна бібліотека — і водно-час у селі дотепер зберігаються старо-винні легенди, слов'янські звичаї. «Я ба-чу диво,— розповідає Є. Миронова,— у трьох кінцях мого села стоять високі, ледь не до неба, молоденькі «віхи». Це за ніч звели їх хлопці, а дівчата уквіт-чали шовковою травою, м'ятою луговою, квітами троянд та стрічками. Біля «віхи» кружляють у хороводі, немов ластівки, дівчата, сюди йдуть молодиці з дітками і бабусі, сюди іду і я — маленька частка тебе, великий мій рід, мій народ». Найбільше хотілося дівчині стати худож-ницею. Це бажання підтримувала мати, яка сама у вільну годину вишивала, ма-лювала. Шану до материнського серця, материнських рук художниця зберегла назавжди. «Я брала квачики, кольорову глину,— згадує майстриня,— і малювала всюди, де було вільне місце. Інколи мати лупцювала мене за те, що псую стіни, а згодом взяла за руку, дала лозову ло-мачку і вивела на стежку, оповиту по бо-ках густим моріжком. «Оце малюй, що хочеш, а якщо навчишся того доброго, тоді дозволю в хаті». Я стояла і суму-вала, пролетіла бджола, вдарилась об мою руку і сховалась у величезному, не-наче решето, соняшнику, який тягся до сонця у мене над самою головою. Так вперше почалися мої творчі муки і моє перше пізнання навколишнього світу». Згодом мати віддала донці подоли ста-рих сорочок, на яких Ліза малювала спо-чатку рослинними, а потім олійними фар-бами. Вже малювала людям < на замов-лення» — кому декоративне панно, кому рушник, кому пейзаж. Кожен, хто буду-вав нову хату, замовляв дівчині панно, щоб щастило у новій оселі. Популяр-ність народної художниці зростала. Є. Миронова пройшла складний і диво-вижний шлях: від нікому невідомої сіль-ської художниці, що дарувала у хати од-носельчан нехитру, але яскраву радість, до визнаного майстра, члена Спілки ху-дожників Радянського Союзу, учасника республіканських, всесоюзних та зару-біжних виставок.

Ранні роботи — це намальовані на папе-рі або полотні квіти, казкові птахи. Вони цілком перебувають у руслі традицій на-родних розписів і так званих «мальовок». Композиції будуються на контрастному зіставленні білого тла, котре нагадує сті-ни щойно побіленої хати,— і невичерпної розмаїтості кольорів: червоних, синіх, зе-лених, жовтих. Основне образне наванта-ження тут припадає на колір — він має величезну силу емоційного впливу. Кві-ти, що їх охоче малює Є. Миронова — малопелюсткові, вони схожі на рожу — улюблену квітку українського села. Такі декоративні квіти вкрашають і ювелірні вироби часів Київської Русі. Поворотним у творчості художниці став 1967 рік, коли вона разом з групою жи-вописців працювала у Будинку творчості художників «Седнів» біля Чернігова. По-глиблюється й ускладнюється зміст її творів. Вона сміливіше починає вводити до композицій зображення людей, тва-рин. Охоче малює архітектуру, седнівські пейзажі. Старовинна розлога липа — Шевченківська липа,— під якою любив відпочивати Кобзар під час перебування у маєтку Лизогубів,— завжди привер-тала увагу живописців. Художниця ж побачила в старій липі — за її власним висловом — «історичний архівний доку-мент»,— серцем відчула, скільки подій пережило дерево. Звідси народився і його узагальнений образ — з вузлувати-ми борозенками кори і молодою парос-тю — символом безкінечного оновлення. А ось інший пейзаж, теж писаний з на-тури — «Козацька церква у Седневі» — цінна пам'ятка української дерев'яної ар-хітектури XVII століття. Фантазія Є. Миронової оживила старовинну будо-ву, дбайливо вибілила і прикрасила сті-ни, зробила її святковою і веселою. Поряд з цією ожилою архітектурою зовсім природні стрункі козаки і їхні баскі коні.

Композиція вільно розвивається як складне, віртуозне єдине ціле. Є якась внутрішня закономірність у то-му, що саме в Седневі, де за свідченням дослідників широко були розповсюджені відомі народні картинки з зображенням Козака Мамая, народилась картина Є. Миронової «Ой, не шуми, луже...» Під розбитим дубом, який наче символі-зує лихоліття, що відшуміли над Україною, сидить козак і грає на бандурі. Піснею, що лине із парубочих вуст, cприймається жар-птиця, яка зручно вмостилася на бандурі. Праворуч струн-ко підносяться тополя й калина — сим-вол жіночої долі. В колориті картини переважає зелений колір найтонших гра-дацій — від темно-зеленого до інтенсив-но смарагдового. Сліпуче спалахують на ньому червоні деталі. Останнім часом композиції переважно будуються на чорному, зеленому, бла-китному, жовтому тлі, яке ніби «збирає» форму, надає їй нової декоративної виразності. Малює вона на папері, кар-тоні технікою акварелі, вживає гуаш, темперу з олією (саме так написані її самобутні роботи останніх років — «До-рога у село», «А мати жде», «Життя три-ває», «Мій край» та інші). Крім робіт станкового характеру — «кар-тин», як вона сама їх називає,— худож-ниця виконала багато мистецьких тво-рів різних жанрів. Створювала вона окремі декорації до фільму режисера Ю. Ільєнка «Вечір на Івана Купала». Під враженням цієї нової для неї і цікавої ро-боти народились багатофігурні станкові композиції на тему творів М. В. Го-голя — казкова феєрія — поєднання ви-гадки і реальності.

Багато


Сторінки: 1 2