МАЦУО БАСЬО

(1644 - 1694)

МАЦУО БАСЬО

(1644-1694)

Японська поезія XVII сторіччя, як це було й раніше у перелом-ні епохи, відігравала провідну роль у формуванні нового мистецтва. Головне, що поезія в цю епоху була масовим видом мистецтва; ві-рші читали, вчили напам'ять. На перший план вийшли комічні жанри поезії, величезним успіхом користувався жанр хокку (до-тепність, жарт). У кінці хайянської епохи строфи танка почали об'єднувати у довгі ланцюги. Поступово виникли складні правила, народилась нова літературна форма — ренга (нанизування стро-фи). Для складання ренги збирались поетичні гуртки, строфи скла-дались почергово. Першу строфу (хокку) доручали кращому поету, а всього строф могло бути 36 (касен) або сто (хякуін). Ренга — це сюїта з несподіваним поворотом сюжету, котрий немов викрес-лює зиґзаґи. Жорсткі правила обмежували поета, прописуючи йому, у котрій за порядком строф має виникнути образ місяця, а в котрій не можна згадувати богів і будд. Одна тема розвивалась зазвичай упродовж трьох строф. Хокку мало бути перейняте на-строями, навіяними певними порами року, в ньому була забороне-на тема кохання й панував пейзаж. З'явилися збірки хокку. Воно поступово відділялось від ренги і виокремилося в самостійний жанр — значна подія в японській літературі. Саме хокку стало Удачливим суперником танки. Городянам нелегко було засвоювати правила ренги. З'явились свого роду літературні цехи. Професійний майстер на чолі групи учнів створював свою школу з особли-

вими прийомами і технічними засобами. Ці уроки давали йому ко-шти на прожиток. Найбільш відомими в XVII сторіччі були поетичні школи Теймон і Данрін. Школа Теймон відрізнялась су-хим академізмом, а школа Данрін цінувала свіжість, експромт, швидкість; за один день деякі поети могли створити тисячі строф, вірші набували легкості, але не глибини, хоча з-поміж них зустрі-чались справжні поетичні знахідки. Однак Басьо засуджував надто велику поспішність і недбалість подібних творів.

В епоху Генроку мистецтво хокку досягло повної зрілості й ви-сокої досконалості. Видатний національний поет Басьо посів в іс-торії Японської літератури таке ж почесне місце, як Петрарка в Італії. Він створив по-справжньому нову поезію, дзеркало сво-го часу, наділивши її немеркнучою красою, глибиною думки і по-чуттів. Басьо заснував школу талановитих і відданих йому послі-довників. За свідченням сучасників, він був людиною неабиякої чарівності й моральних чеснот, справжнім подвижником мисте-цтва. У наш час вірші Басьо перекладені багатьма мовами. До-слідники скрупульозно простежили весь його нелегкий і довгий творчий шлях.

Басьо народився в 1644 р. у містечку старовинної провінції Іга, що знана своєю мальовничістю. Батько його, із самурайсько-го роду був учителем каліграфії — мистецтва, яке в Японії дуже цінували. Справжнє ім'я поета — Мацуо Мунефуса. Басьо — лі-тературний псевдонім. З юних років він полюбив поезію. Тодо Йоситада, майже його ровесник, син власника замку Уено, теж захоплювався поезією хокку. Він опікувався Басьо й нерідко по-силав його до Кіото, де Басьо вивчав мистецтво хайкай під керів-ництвом Ютамура Кігіна.

У 1664 р. відбувся поетичний дебют Басьо: в одній з антологій були опубліковані два його вірші. Вони на той час ще не відзна-чились оригінальністю. Старанний учень школи Теймон пише з цитатами зі стародавніх віршів, знижених до пародії. Однак ро-зуміння основ віршування хокку було першою і необхідною схо-динкою до майбутньої майстерності. У 1666 р. Йоситада раптово помер. Басьо втратив друга й захисника. У князівському замку він був більше непотрібний.

Басьо видрукував збірку віршів «Каїої» («Покриття з черепа-шок») і з цим маленьким томиком, сповнений честолюбних спо-дівань, подався туди, де кипіло літературне життя. Залишивши рідний дім, він став бідним городянином. Але в Едо невідомому поету важко було домогтися успіху. Він улаштувався на службу у відомство водопостачання, але незабаром залишив цю посаду. Якийсь час він мав намір піти в монастир. У 1677 р. Басьо став професійним учителем поезії, але його учні були небагаті. Лише один з них, Сампу, син багатого купця, зміг по-справжньому до-помогти своєму наставнику. Він подарував Басьо маленький бу-диночок біля невеликого ставка, на березі його були висаджені бананові пальми (басьо). Будиночок став називатися «Банановою обителлю» (Басьоан). Ось тоді поет і взяв псевдонім Басьо.

У віршах, створених на початку 80-х років, Басьо любив від-творювати улюблену картину: свою хатину й навколишній пей-заж: маленький ставок, берег ріки Суміда, що поріс очеретом

Басьо відчував себе міським бідняком. Коштами на життя були скромні приношення учнів, часом удавалося продати каліграфічні написи. Далеко не відразу дійшов Басьо висновку, що саме так має жити справжній поет. Убогість стала символом духовної незалежності. Басьо малює у своїх віршах ідеальний образ поета-філософа, байдужого до життєвих благ. Найважче було знайти свій шлях у мистецтві, створити нове, неповторне. Спливло двад-цять років невпинних пошуків і спроб з часу першої публікації юнацьких віршів. Тільки у сорок років Басьо створив свій зна-менитий стиль сьофу (стиль Басьо). В юнацькі роки, відвідуючи Кіото, Басьо писав вірші під впливом школи Теймон, а після пе-реїзду в Едо він зблизився з поетами школи Данрін. Але відчувши ідейну й тематичну обмеженість обох шкіл хокку, що часто пере-творювали поезію на словесну гру, він на початку 80-х років звернувся до китайської поезії танської епохи. У ній знайшов він глибоку концепцію світобудови й того місця, що посідає людина як поет і мислитель, у розумінні високої місії поета. Особливо цінував Басьо великих поетів Лі Бо і Ду Фу. Глибоко вивчав Ба-сьо