і лаоських філософів Лао-цзи і Чжуан-цзи. Даосизм за своїм духом близький до дзен-буддизму, котрий чимало запозичив з ньо-го. Басьо став вивчати дзен-буддизм під керівництвом вмілих на-ставників. Навчання дзен сильно вплинуло на японське мисте-цтво, зокрема й на творчість Басьо. Для цього в японській національній поезії здавна склалися передумови: любов до майже аскетичної стислості, коли слова замовкають, а почуття ще гово-рять (йодзьо); усвідомлення злиття людини з природою в круго-верті різних пір року; сум (у багатому спектрі відтінків) від того, що краса (вишневих квітів, кленового листя, любові і юності) така недовговічна.
У 1680 р. Басьо створив перший варіант знаменитого в історії японської поезії вірша:
На голій гілці
Ворон сидить самотньо.
Осінній вечір.
До роботи над цим віршем поет повертався упродовж кількох років, поки не створив остаточний варіант. Лише це одне свідчить про те, як завзято Басьо працював над кожним словом.Тривалі роки пошуків скінчилися. Басьо знайшов свій шлях у мистецтві.
Вірш схожий на монохромний малюнок тушшю (сумі-е). Ні-чого зайвого, усе просто, але за допомогою кількох деталей ство-рена картина осені. Відчувається відсутність вітру, природа немов завмерла в смутній застиглості. Поетичний образ, здавалося б,
ледве накреслений, але має велику глибину, і водночас гранично конкретний: поет зобразив реальний пейзаж і через нього — свій щиросердий стан. Не тільки про самотність ворона говорить він, але й про своє власне.
У хокку уяві читача полишено великий простір. Читач покли-каний до співтворчості, до співпереживання. Разом з поетом він може відчувати сум, навіяний осінньою природою, чи розділити з ним глибоко особисте почуття самотності, може проникнутись споглядальним настроєм і відчути себе злитим з таємницями при-роди. Хокку мов би відкриває внутрішній зір, прихований у серці кожної людини, і тоді у малому вона зможе побачити велике. Хокку прийнято було читати декілька разів підряд, щоб глибоко замислитись.
Поетичний образ Басьо не можна звести лише до метафізич-ного тлумачення. Хокку Басьо — зупинив і закріпив у поезії вічно живий момент буття. Для любителя поезії не обов'язково шукати в кожнім хокку Басьо прихований символічний зміст. Басьо не створив трактатів про поезію. Його поетика виражена у твор-чості. Світогляд і поетика Басьо розвивалися в протиріччях, мі-няючись у міру духовного зростання поета. Це був динамічний процес. Басьо любив по'єднувати високе з простим.
В останні роки життя Басьо виголосив новий провідний прин-цип поетики — карумі (легкість). Пізні вірші Басьо аж ніяк не дрібні, вони говорять про прості людські справи й почуття. У побутових картинках є добрий гумор, а не глузування, тепле співчуття до людей. Поезія Басьо — не лише лірика природи, межі її рухливі, вона вміщає в себе світ людей того часу. Головні герої його віршів — поети, селяни, рибалки, мандрівники на дорогах.
Учні Басьо склали сім збірників віршів свого вчителя і власних: «Зимові дні» («Фую-но хі», 1684); «Весняні дні» («Хару-но хі», 1686); «Затихле поле» («Но-дзарасі», 1689) з передмовою Басьо, де він указав, що саме в цій збірці з найбільшою силою виражене почуття сабі; «Гарбуз-горлянка» («Хісаго», 1690); «Солом'яний плащ мавпи» («Саруміно», 1691). Пам'яткою нового стилю (кару-мі) є дві останніх збірки Басьо: «Мішок вугілля» («Сумідавара», 1694) і «Солом'яний плащ мавпи, книга друга» («Дзоку Сарумі-но», книга вийшла вже після смерті Басьо, у 1698р.).
Поезія Басьо — літопис його життя. Значна частина віршів Басьо — плоди його роздумів у дорозі. Багато віршів присвячені померлим друзям. Є вірші на випадок: у похвалу гостинному ха-зяїну, на подяку за присланий подарунок, підписи до картин.
Узимку 1682року пожежа знищила значну частину Едо, зго-ріла й «Бананова обитель» Басьо. Це, як він сам говорить, дало остаточний поштовх для того, щоб вирушити мандрувати. У серпні
1684 р. він залишив Едо в супроводі одного зі своїх учнів, щоб відвідати свою батьківщину, своїх друзів, історичні й знамениті своєю мальовничістю місця Японії. Іноді він повертався до Едо, де друзі відбудували його «Бананову обитель», але незабаром його знову вабив вітер мандрів. їхав він на коні і йшов пішки у па-перовому одязі бідняків, з дорожнім мішком за плечима, де лежа-ли дві-три улюблені поетичні антології, свої записи та маленький гонг, у руках ціпок і чотки, на голові великий плетений капелюх. Зовні поет скидався на убого ченця. В усіх містах, де він зупиняв-ся, довкола нього збиралися поети.
Басьо створив п'ять дорожніх щоденників, написаних особли-вою ліричною прозою в чергуванні з віршами, своїми і чужими: «Кістки, що біліють у полі» («Нодзарасі кіко», 1684—1685), «Мандрівка до Касіма» («Касіма кіко», 1687), «Рукопис у до-рожньому мішку» («Оінокобумі», 1687—1688), «Мандрівки в Сарасіна» («Сарасіна кіко», 1688) і найвідоміший з його що-денників — «Стежками Півночі» («Окуно хосоміті», 1689).
Старий поет сподівався ще продовжити свої мандрівки далеко на північ, де живуть айни, щоб побачити всю Японію, але смерть застала його в 1694 році у місті Осака, де він помер, оточений своїми учнями. За звичаєм вони просили його скласти передсмерт-ну пісню. Басьо відповів, що кожне його хокку було передсмерт-ною піснею, адже хто може знати, коли настане останній день?
Поезія і проза Басьо відкривають перед нами всю Японію того часу. Він не тільки милується красою квітучих вишень у го-рах, але бачить по дорозі картини народних знегод.
У XX сторіччі хокку одержало назву хайку, щоб усунути тер-мінологічну подвоїстість, оскільки хокку — назва першої строфи ренгі, але слово «хокку» зберегло свою історичну забарвленість і навічно належить до епохи Басьо.
ОСНОВНІ ТВОРИ:
«Зимові