Прощай, мій золотий Любисток.

Твій батько

М. ХВИЛЬОВИМ 13/V 1933 р. Харків

Творче «я» художника, як і багатьох інших митців, змушене було роздвоюватися під тиском політизованих вказівок як писати, яро що писати і для чого писати. Втрачалося необхідне для пись-менника відчуття внутрішньої свободи. Згорталися літературні ди-скусії, закривалися літературні організації, журнали...

Самогубство Миколи Хвильового повинно було, як він перед-бачав, застерегти партію, уряд країни, літературних опонентів від дальшого загрозливого для розвитку .літератури і мистецтва деформування засад і принципів творення і функціювання культурних цінностей. Процес роздвоєння «я» Миколи Хвильового неминуче катастрофічний. Як людина, він хоче жити, але як художник, як творець і духовний провідник своєї генерації, він не може існувати, бо задихається в нестерпно важкій атмосфері насильства над твор-чою уявою. Він мусить піти з життя. Передусім він говорить від імені генерації, саме з нею він ідентифікує своє творче «я»,, і зни-щення генерації, сигналом до якого став арешт першого президента ВАПЛІТЕ Михайла Ялового, було початком ліквідації Хвильового-митця. І це трагічно до абсурду, бо генерацію складали, як пише в день свого добровільного відходу з життя Микола Хвильовий, «найщиріші комуністи». Тому він і признається: «Нічого не розу-мію...» — бо загибель, знищення «найсвідоміших комуністів» здій-снюється від імені і в ім'я тих ідей, які вони обстоювали, в які свято вірили і в ім'я яких творили нову літературу і мистецтво.

Друга частина записки — це вже сповідь Хвильового-людини, Хвильового-життєлюба, якому «страшенно боляче» полишати в цей «прекрасний сонячний день» життя. Але він не має вибору. Хви-льовий хоче своєю смертю врятувати літературну генерацію («За генерацію Ялового відповідаю перш за все я, Микола Хвильовий») і цими трьома гаслами: «Хай живе комунізм. Хай живе соціалі-стичне будівництво. Хай живе комуністична партія»,— звертається до партії і уряду із запевненням, що в діяльності цієї генерації не було й натяку на опозицію щодо генеральної лінії соціалістичного будівництва.

Хвильовий добре знав правила нової політичної гри, згідно з якою він повинен був демонструвати ідеологічну чистоту своїх по-глядів. Письменник писав ці гасла заради друзів і колег по літера-турі, їх він намагався врятувати від назріваючих репресій, відвести від них підозру в прихильному ставленні до своїх політичних погля-дів і літературно-культурологічних концепцій.

Не випадково, навпаки — усвідомлено було обрано 13-е число для самогубства. 13 грудня Микола Хвильовий народився, в 13-е число він був закоханий. Він хотів і цим числом, яке в народі вва-жається нещасливим, посилити символічне значення і трагічне зву-чання свого останнього в житті вчинку. Не випадково він зібрав у себе друзів — вони мали засвідчити продуманість, виваженість цього кроку, зберегти цю трагічну подію в своїй пам'яті і в пам'яті поколінь, прочитати його передсмертні записки і передати їх тим, хто розпочав арештом Ялового «розстріл цілої генерації».

Мужність Миколи Хвильового вражає. Самогубство талановитого письменника, організатора літературного процесу на Україні за-свідчило, що процеси де індивідуалізації людини, зумовлені декре-тивним контролюванням її суспільної поведінки, способу мислення, ціннісних орієнтацій набувають загрозливих форм.

Його називали романтиком революції. У виданій 1926 року літературній хрестоматії «За 25 літ» її упорядники Максим Риль-ський і відомий на той час літературознавець, дослідник творчості М, Коцюбинського, неокласик Ананій Лебідь напишуть про Миколу Хвильового так: «.Революціонер з голови до п'ят, Хвильовий міцно зв'язаний з кращими традиціями української художньої літе-ратури: можна сказати, що шукання Хвильового почались там, де урвалися шукання Коцюбинського» '. Зрозуміло, що не випадково письменник своє оповідання «Я» присвятив «Цвітові яблуні» — на-пружені пошуки і в малих жанрових формах, які здійснював Ми-хайло Коцюбинський в останній період своєї творчості, цікавили Миколу Хвильового, який сповідував, особливо на перших порах, імпресіоністичну манеру самовираження.

Микола Хвильовий, правда, був авангардистом у поезії, але, як звикли говорити, не відривався від реальності, вважав, що для його робітничого середовища треба писати так, щоб не послаблювався асоціативний зв'язок між читацьким сприйняттям і створеним по-етичним образом. Він пам'ятає, що традиції не обриваються самовільно, вони живуть і прагнуть вжитися в нову поетичну, в нову духовну реальність. Хвильовий все ж таки романтизував тип революціонера, який готовий в ім'я торжества революційної ідеї переступити через влас-не «я», витравити з себе почуття милосердя, співчуття, жалю.

Микола Хвильовий майстерно зображує суспільні настрої свого часу, акцентуючи увагу на деталях дійсності, які витворюють калей-доскопічну картину руху життя в його багатоманітті і суперечливій динаміці. Його оповідання і повісті доносять із минулого звуки і кольори цієї неспокійної доби з її ентузіазмом і розчаруваннями, надіями і сумнівами, болями і радощами. Герої Миколи Хвильового багато роздумують, переживають, спе-речаються, сумніваються, відчаюються.

Микола Хвильовий не приховує того, що разом із своїми героя-ми, думки яких він далеко не завжди поділяє, хоча і не приховує певної спорідненості з їхніми розчаруваннями і своїх уболівань за долю соціалізму в умовах непівської дійсності, він хоче вийти на активний діалог з читачем-сучасником.

Микола Хвильовий володів даром передбачати те, що визрівало в нашому суспільстві після смерті Володимира Ілліча, що вилилося незабаром в масові репресії з блюзнірським посиланням на роз-виток ідей Леніна. Нагніталася атмосфера підозрілості, страху, огульних звинувачень і наклепів. Це в «Санаторійній зоні» символі-зують образи метранпажа Карно, «світового чортика», середнього між живою людиною й фантомом, а передусім «тайної чекістки, агента червоної охранки» Майї.

Треба ж