Микола Хвильовий виступав проти фетишизації поняття «проле-тарська культура», вважаючи, що це передбачає регламентацію, диктаторство, нав'язування ідей, тем, стилю, а отже — прирікає письменників на консерватизм художнього мислення. Він — за поборення класових і національних бар'єрів, проти канонів і безглуз-дого політикування в мистецтві.

Так, він був за вільний розвиток національного мистецтва без сліпого наслідування, без епігонства і копіювання чужих, навіть близьких—російських — мистецьких зразків. Бо інакше як воно зможе вирватися із пут рабського повторення і культурного позадництва? Тому він так безжально розвінчує свою рідну до болю в серці, вистраждану і виборену соціалістичну Україну за її «атмо-сферу жахливого позадництва», називаючи її «країною гаркун-за-дунайства, просвітянства, культурного епігонізму. Це — класична країна рабської психології».

Не від зневаги до свого, рідного, не від байдужості і сліпоти народилися ці грізні інвективи; Микола Хвильовий бажає, щоб національне мистецтво не було мистецтвом підсобним, вічно резерв-ним, а щоб воно досягло розквіту світових мистецтв. Звідси його заклик орієнтуватися «на психологічну Європу», звідси його надія на «азіатський ренесанс», звідси його «романтика вітаїзму», звідси його заклик не орієнтуватися на літературну Москву, більше того, геть від великодержавного шовінізму, від сліпого копіювання да-леко не кращих, передусім міщанських, салонних зразків російської літератури, яка творилася в 20-і роки в Москві.

Він був високоосвіченою людиною, грізним полемістом, ніжним ліриком, лагідним, люблячим батьком, завзятим мисливцем, чудо-вим знавцем мисливської зброї і мисливських собак, мав рухливі чорні брови, глибоко посаджені карі очі. Говорив швидко, нервово, сміявся щиро, дзвінко. Праве плече ледве помітно підсмикував, пальцем часто торкався носа. Одне слово, був звичайною людиною, в якій жив, бунтував, сумнівався, боровся і утверджувався великий талант. Цей талант тягнувся до зір. Пам'ятаймо про це. І не по-спішаймо йому дорікати. У поемі «Електричний вік» Микола Хвильо-вий написав:

Так споконвіку було:

одні упирались з ганчіркою в руці,

а другі тяглися до стяга зорі і йшли за хвостами комет,

горіх розкусивши буття. І хіба посміє вічність

шпурнути в моє обличчя

докір?

1.ХРОНОЛОГІЧНІ РАМКИ

Повелося розглядати перші памфлети Хвильового, що склалися в цикли Камо грядеши , Думки проти течії і Апологети писаризму (а до цього слід додати й статтю "Вас. '"Еллан"), як частину так званої "літературної дискусії 1925-1928 років. На це можна пристати, якщо тільки умовитися, що це — термін, власне, підцензурний, бо в дійсності йшлося не тільки про літературу, а про цілу культуру і ідеологію, а кінець-кінцем про бути чи не бути українській нації в політичних межах СРСР та й поза цими межами.

Найчастіше обговорювалося дуже специфічне питання: масовізм чи "олімпійство" в літературі, що, спрощено кажучи, означало, чи писати для масового читача (не надто грамотного й тепер, а тоді й поготів) чи для інтелігентного; і чи письменників треба організовано рекрутувати з "мас", чи лишити справді гідних виявитися самим силою своїх талантів. Дискусія в цих питаннях, досить елементарних і зрештою для нас тепер не надто цікавих, набирала не раз дуже гострих форм. Але і це в суті речі було в тих історичних обставинах, питанням про те, як краще зберегти українську самобутню культуру і самобутність взагалі під тяжкою загрозою, при чому для супротивників у цьому питанні (крім кількох пристосуванців) спільним було бажання цю само-бутність таки зберегти. З цього погляду найзапекліші супро-тивники, олімпієць Хвильовий і масовіст Сергій Пилипенко належали до одного табору, і це по-своєму оцінило НКВД, коли заповзялося знищити і прихильників Хвильового, і Пилипенка з його послідовниками. Тільки для Хвильового й хвильовістів Україна мала зберегтися як повноструктурна нація з повно - вартісною кількаповерховою культурою, а його супротивники погоджувалися — як їм здавалося, тимчасово — на націю неповну, без верхів, аби націю.

Був у питанні "масовізму" і інший аспект, може не прийнятий до уваги її учасниками, але актуальніший для сьогодніш-нього читача. Ішлося про ліквідацію егалітарності, породженої революцією, про поновлену ієрархізацію суспільства. Масовізм у літературі був тільки відгомоном масовізму революції як такої. Революція зрушила всіх і кожного. Найнижчі і часто найменш освічені шари суспільства претендували на повну рівність і навіть перевагу в стосунках з вищими й більш освіченими. Цю суспільну розгойданість перших років революції треба було вбрати в береги, щоб забезпечити провідне становище талановитим і сильним. Парадоксальним способом Хвильовий, творець позитивного образу "непомітного героя" революції, співець стихійного розмаху революції, виступив за "олімпійство", за приборкання розпаношених примітивів. Ще парадоксальніше, він — принаймні в стосунку до літератури, — вимагав того, що стало програмою Сталіна в політиці: форму-вання нової еліти, повернення "революційних мас" назад у політичне й культурне "неіснування". Понад людську свідомість, тут діяла логіка історії. Процес поновленої ієрархізації суспільства в своїй основі був неминучий. Сучасне суспільство не існує на засадах цілковитої егалітарності, хоч би ці засади й стояли гаслом на політичних прапорах. Інша справа, як Хвильовий уявляв собі цей процес, і як його уявляв Сталін. Для Хвильового це було піднесення інтелекту й хисту без утрати того, що маси здобули в, революції, для Сталіна — ґвалтовне возвишення нової бюрократії й технократії на роль озброєних бичем погоничів мільйонів, перетворених на рабів. Відповідно різнилися й методи. Винищення