на чолі з гетьманом Виговським припустився серйозного прорахунку, не врахувавши потужних антипольських настроїв в українському суспільстві. На пам'яті народу були і тяжке його становище під час панування Речі Посполитої, кровопролитні повстання і війни, які жорстоко придушувалися карателями, нерідко попри щедрі обіцянки, гоніння на православну віру. Тяжким був би і військовий союз з Кримським ханством, що його ще раніше відновив Виговський. Усе це замість того, щоб зняти гостроту соціальних суперечностей, ще більше їх посилило, чим скористалася опозиція, до якої почали поступово прихилятися й деякі сподвижники Виговського, серед них Іван Богун. Особливо негативно сприйняли рядові козаки пункт Гадяцького трактату про нобілітацію старшини. Сам Виговський отримав тоді міста Лисянку, Любомль, Смілу (через останню різко загострилися відносини з Ю. Хмельницьким), а його брати — Стеблів (Федір Виговський), В'язівок (Данило Виговський) та ін.7
Царський уряд був дуже стурбований Гадяцьким трактатом і пішов навіть на серйозні поступки гетьману, але до російсько-українських переговорів з цього приводу не дійшло. Громадянська війна переросла у війну з царською Росією, яка відкрито стала на бік опозиції. Після невдалої спроби Данила Виговського та Івана Богуна вибити царські війська з Києва питання про поступки було знято з порядку денного.
Зібравши раду, Виговський узгодив з нею план кампанії по розгрому опозиції та царських військ на прикордонні. Головний удар мусив завдати гетьман об'єднаними силами козацьких і татарських військ під командуванням мурз Канмамета, Урака та Булата. Гетьман мав узяти Путивль, Сівськ, Суми, Недригайлів, Царевоборисів, Кам'янське та інші "порубіжні міста". В Білорусії, частково в Сіверщині, військовими діями керував полковник Іван Нечай, брат Данила Нечая, а в Сіверщині — Г. Гуляницький. Виговський швидко перетнув тодішні кордони, але надовго загруз, облягаючи Кам'янське (28.VІІІ. — 29.ІХ. 1658 р.). Ординці вчинили напади на Недригайлів та Царевоборисів, але після цього їхні головні сили повернули до Криму. І. Нечай розбив царські війська на Стародубщині (Мглин), а глухівський сотник Пилип Уманець обложив загін царських військ під Новгород-Сіверським. Але противна сторона не сиділа склавши руки. На кордонах почало збиратися велике царське військо, яке здійснювало рейди вглиб України. Опозиція, посилена допомогою з Росії, розв'язала активні дії на Лівобережній Україні. Так, І. Донець і котельвянський сотник Степаненко розгорнули наступ на Полтаву, де розташувалася залога полковника Ф. Гаркуші. Одночасно рушили в наступ І. Іскра, який оголосив себе наказним отаманом, С. Довгаль — цей назвався миргородським полковником, і сотник Остап Воропай. Місце страченого Я. Барабаша посів новообраний кошовий отаман Іван Безпалий, який отаборився в Ромнах. 12 грудня 1658 року на допомогу останньому прийшов з військами князь Г. Ромодановський, а пізніше — уже в січні нового року — військо під командуванням князів С. Пожарського, С. Львова, Ф. Куракіна. Таким чином, в тилу у Виговського сконцентрувалася величезна армія і гетьман мусив відступити. Саме тоді до Ромен з Гадяча поспів І. Іскра. На шляху до Лохвиці в селі Піски його зустрів загін гетьманських військ під командуванням І. Скоробогатька. 22 січня Іскра тримав оборону, а 23-го його загін було винищено, сам Іскра з старшиною Ободом загинули.
Війна ставала все масштабнішою, обидві сторони кидали в бої нові й нові резерви. Але в той час, як Річ Посполита надавала Виговському скоріше символічну допомогу, а Кримське ханство обмежувалося короткочасними походами, царська Росія поступово нагромадила на кордонах могутнє військо, яке все активніше проводило операції в Україні, не спиняючися перед тяжкими репресіями. Особливо "відзначився" князь Ю. Борятинський. Після невдалої спроби Д. Виговського взяти Київ (серпень 1658 р.) він, ходячи на лови за "изменниками", сплюндрував і випалив околиці Києва, вирубав і повісив чимало мирних жителів. Небезпідставно Гуляницький гостро дорікав царському послу за те, що "безпрестанние войска свои на нас с своевольниками насылает и многие места выжгли и высекли, взяв за присягою й поругательство над християни чинит, пуще бусурманов турков й жидов; лутчи да бить у турка, а нежели у москалей". Посли Виговського, які вимагали в царя не втручатися в українські справи і повернути назад свої війська, були заарештовані. Опозиція, відбиваючи в урядових військ міста й села, жорстоко мстилася за репресії, не спиняючись перед вмовляннями та заборонами деяких царських воєначальників. З свого боку Виговський все жорстокіше намагався придушити опозицію.
На початку лютого 1659 року він розбив ворожі війська під Переяславом, про що сповістили Європу ряд друкованих "летючих листків" (газет). 14 лютого Виговський підійшов до Миргорода, де засів один із лідерів опозиції С. Довгаль і запропонував його жителям здатися. Листи гетьмана, агітація миргородського протопопа Пилипа схилили миргородців до згоди. Довгаль мусив капітулювати разом із своїми військами. Російський загін, що був при ньому, роззброїли, пограбували і відпустили на всі чотири сторони. Гетьман рушив після цього на Гадяч, Хорол, Сорочинці й Грунь, розбиваючи на шляху загони опозиції. Юрій Немирич вів боротьбу за Лохвицю. Тоді ж тяжкі бої розгорнулися під Мстиславом, де в наступ перейшли війська Івана Нечая та Самійла Виговського. Рославський сотник О. Волик теж почав наступ, діставши підмогу від С. Виговського. Гетьман в цей час наштовхнувся під Грунню на значний опір опозиції, після чого взяв в облогу Зіньків, де укрився з двома тисячами запорожців та царськими військами Іван Силка, що проголосив себе наказним гетьманом. Облога міста затяглася. Не допоміг і прихід з-під Лохвиці Юрія Немирича. Після
