Реферат

на тему:

“Життя і творчість І.Миколайчука”

План

Вступ

1. Коротка бібліографічна відомість

2. Життєвий і творчий шлях Івана Миколайчука – неповторний шлях талановитого українського сина

3. Відомі люди про Івана Миколайчука

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Немає, певно, людини, яка б не відчула притягальної сили кіно, яка б не зливалась з персонажами, не переймалась їхніми турботами і бідами, їхніми пристрастями. Чаруючий світ! Ми, чітко усвідомлюючи дистанцію, яка нас розділяє з екранним світом, все ж вживаємося в нього. Хто на рівні побутових і житейських проблем та подробиць, хто на вищому рівні, яким є пізнання сенсу життя, на рівні пізнання духу, завжди невтоленого і бентежного. Сьогодні, на жаль, кіно повернулося до нас агресивним боком, використовуючи єдину пружину дії — вбивство, всіляко варіюючи його різновиди. Проте, незважаючи на потужні технологічні новації, кіно топчеться на місці, постійно перетравлюючи одне й те ж саме. Втім, глядачі — особливо слов’янських країн, не можуть прийняти такого варіанту кіновидовища — більшість ще пам’ятає про світлий лик кіно, яке не пригнічувало людину і не розпалювало нездорових інстинктів, а підносило і зцілювало душу. Не розтлівало, а допомагало зрозуміти і пізнати себе. Серед тих, хто творив таке мистецтво, — Іван Миколайчук.

Миколайчук – символ українського кіно. Він – той винятковий випадок, коли символ існує, а кіно – ніби ні. За останні роки кілька фільмів зняв Михайло Іллєнко. Його “Фучжоу” теж міг би претендувати на фільм-легенду, на символ. Цієї стрічки ніхто не забороняв. Але її не показали у жодному кінотеатрі. Як і наступний “Сьомий маршрут”.

Миколайчука немає. І українського кіно по суті теж немає. Але, на відміну від Миколайчука, у нього немає ювілею.

Миколайчук, із “Тінями...”, “Білим птахом з чорною ознакою”, “Захаром Беркутом”, утілює те, чим українське кіно могло би стати, залишившись ще однією сумною тінню того, що так і не збулося. Наразі ці тіні ще з’являються в ювілейних залах. Як скоро вони проминуть?

1. Коротка бібліографічна відомість

Іван Миколайчук народився 15 червня 1941 року в селі Чертарія Чернівецької обл. Закінчив Київський Державний інститут театрального мистецтва ім. І. К. Карпенка-Карого (1965, майстерня Віктора Івченко).
Лауреат премії комсомолу України (1967). Заслужений артист Української РСР (1968).

Лауреат Всеукраїнського кінофестивалю в номінації "Премії за режисуру" за 1980 рік. Диплом ВКФ-88 (Баку) за видатний внесок у радянське кіномистецтво (посмертно).

У 1999 р. знятий документальний фільм "Іван Миколайчук. Присвята". Режисер Анатолій Сірих, сценарист Людмила Лемєшева.

Знімався у фільмах: Сон (1964); Тіні забутих предків (1964); Гадюка (1965); Анничка (1968); Кам'яний хрест (1968); Помилка Оноре де Бальзака (1968); Розвідники (1968); Комісари (1969); Білий птах з чорною міткою (1971); Захар Беркут (1971); Зникла грамота (1972); Вавілон ХХ (1979) та ін.

2. Життєвий і творчий шлях Івана Миколайчука –

неповторний шлях талановитого українського сина

Він вступав з першим набором на акторське відділення кінофакультету Київського інституту театрального мистецтва ім. І.Карпенка-Карого як випускник студії при Чернівецькому обласному театрі, а завершував навчання актором, в якого було вже дві головні ролі у широковідомих фільмах — «Сон» Володимира Денисенка і «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова.

Цікавою є історія про те, як учитель його, Віктор Івченко привів свого студента на студію й попросив зробити пробу на головну роль у фільмі “Тіні забутих предків”. А актора на цей фільм вже було затверджено — москвича Геннадія Юхтіна, обличчя якого надто важко вписати в гуцульський пейзаж чи інтер’єр (це, до речі, підтверджує версію про те, що Параджанов поволі йшов до стилістики, яка потім народилася). Прихід Миколайчука в картину мав справді непересічне значення — бо ж це кіно, і тут мають те, що мають: перед камерою не з фальшивиш, не заховаєшся. «В одну мить, — свідчив Параджанов, — він перевернув наші уявлення про образ Івана з твору Коцюбинського. Він перелив у наші зурбанізовані, міські душі свою карпатську силу, свою любов до матері, сестер, братів. Його маленька хата серед буковинського села у витканих мамою чорних iз червоними трояндами килимах назавжди увійшла в наші душі».

Участь у творенні шедевру не вразила зірковою хворобою молодого актора, він залишився людиною, відкритою для нових ролей, знайомств, що спокійно ставиться до власної слави і бажає тільки одного — працювати, зніматися. Але для актора такого виняткового таланту мають бути адекватні фільми, тобто на рівні «Тіней забутих предків». І спершу так і складалося — він знімався активно, вносячи енергію свого таланту, наділяючи особистою привабливістю героїв, які не завжди піднімалися до рівня його особистості («Гадюка», «Бур’ян», «Анничка», «Розвідники»).

Та було й інше кіно — жив і, долаючи заборони, розгортався напрям українського поетичного кіно і, незважаючи на обсяг зіграного, Миколайчук ставав притягальним центром картини, де билась жива думка, де вимальовувалось національне обличчя, де пульсував людський біль. Тут і «Камінний хрест», і «Комісари», і «Білий птах з чорною ознакою», і «Захар Беркут», і «Всупереч усьому», і «Пропала грамота», і надзвичайно проникливо прочитане актором слово Григорія Сковороди у фільмі Ролана Сергієнка «Відкрий себе».

Але після заборони «Пропалої грамоти» та «Відкрий себе», було заборонено і сам унікальний у світовому кіно напрям — офіційна влада відчула крамолу в красі, яка уособлювала українське народне мистецтво, багатство звичаїв, чистоту моралі й людської душі. Заборона таких цінностей стала тотальною — після 1973 року настала найчорніша смуга у творчому житті актора, а на