“Тіні забутих предків”, де він грав ролю Івана Палійчука. І образ незабутнього митця Івана Миколайчука через віки знов виникне на всесвітніх кіноекранах, як явище дивовижне і хвилююче. Він, знаний і великий, стоїть сьогодні з нами, біля нас ось тут, біля стрімкого Черемоша, на цій батьківській прекрасній землі. Він належить вам і світові, добрий, щиросердний, мужній. Шануйте, пам’ятайте і любіть це ім’я! (Чортория, на 40-ий день по смерті І.Миколайчука, серпень, 1987 р.).
Висновки
Ім’ям І.Миколайчука сьогодні названо вулиці, кінотеатри, видаються книги, монографії... Якби ж всі ті слова подяки, що, безперечно, заслужив за працю многотрудну, почув він трошечки раніше. І з боку держави, і з боку, не лукавмо, друзів.
Миколайчука частіше зображують як людину серйозно-драматичного штибу. Проти цього протестує хіба що режисер Роман Балаян, інші малюють такий собі образ романтичного гуцула, таку собі тінь «забутого предка». Звичайно, деякі підстави для такого потрактування дають екранні образи, зіграні актором. А все ж були й інші — досить згадати козака Василя з «Пропалої грамоти». Та й у житті Миколайчук був людиною справді народної культури, а в ній, як відомо, немає чогось однозначно трагічного чи комічного, тут радість обіймається iз журбою, драматична емоція миттєво переходить в коміку. Все це було властивим для побутового Миколайчука, його Фабіан у «Вавілоні ХХ» — чи не най адекватніше відбиття характеру митця.
Іван Миколайчук почувався громадянином культурного всесвіту. Творив своє, одначе добре чув музику інших світових ансамблів. І тому знав, що коли хочеш бути почутим, слід творити своє, непозичене. Тільки творити з матеріалу справжнього, не опереткового. А Україна на початку 1960-х звичніше уявлялася саме такою: панував суржик, імітація українськості, здебільшого анекдотичного хохлацького плану (маю на увазі популярну культуру). То ж і не дивно, що шістдесятники пішли до джерел, до дитинства свого, у пошуках своєї України.
І де ж сьогодні Україна Миколайчука? Чи пізнав би він сьогодні свою Батьківщину? Пізнав би. Ту, з якою боровся, ту, від якої одержав стільки синців і гуль. Хіба ж не одержував, до прикладу, редакційний висновок (підписаний сакральним іменем В. Сосюри, поетового сина й головного студійного редактора) про націоналістичність свого сценарію «Небилиця про Івана»? Хіба ж не посилали йому новорічні вітання з погрозами про смерть, бо у «Вавілоні ХХ» спаплюжив СРСР? І ось вони, знову. Декорації інші, актори й мізансценування те ж саме. Патріотизм став розмінною монетою політичних спекулянтів, мову знову принижено, а кіно… Де воно, наше кіно? Тримається на ентузіазмі одинаків.
Дивімося Миколайчука. Він знову на коні. Він знову сміється і знову говорить про гармонії світу, які під силу охопити тільки людині. Ось він їде, прямісінько на сонце. Яке нас так часто навіщось обертало на попіл. Але ж скільки разів ми воскресали. Бо були провідники. І є. Дивлячись в очі Іванові Миколайчукові, так хочеться в це вірити.
Список використаної літератури
Актеры советского кино. Выпуск 53. – М., 1988.
Енциклопедія радянського кіно. – К., 1985.
Історія радянського кіно. – К., 1989.
Ковальський М.І. Українська культура 60-80-х років. – Львів, 2000.
Сліпченко К. Тіні незабутих предків // Дзеркало тижня. – 1999. - №15.
Тримбач С. Молитва за Україну Івана Миколайчука // День. – 2000. - №7.
Українська і зарубіжна культура. – К., 2001.