Через те, що правильно зрозуміти Біблію важко, Сковорода й рекомендує обрати собі у цій справі наставника, проводиря. Наставники - це ті мудрі люди, які розуміють мудрість Божу. До них Сковорода зараховує: Василя Великого, Івана Златоустого, Григорія Назіанзина, Августина Блаженного, Григорія Великого та інших. Хто хоче зрозуміти Біблію, той не може бути до неї байдужим або лукавий. Ті, що задають питання Богові - чи живий буде горобець у моїх руках - ті не увійдуть у царство. Таким Бог відповідає: живий, якщо не задавиш.»

Між наставником і учнем повинно бути взаєморозуміння. Читати Біблію потрібно в міру, добре роздумуючи над кожним словом. Якщо трапиться таке, що чогось ніяк не розумієш, то запитай: «коль великдом Божий! Велик й немать конца!»Це вже наближається до віри Тертуліянової.

Така сама по собі філософська наука Сковороди — де філософія поєднується з Богослов'ям в оригінальну, тільки Сковороді властиву мудрість, заради якої ця людина все життя ходила між людьми, не сходячи з дороги, а прямо йдучи за своєю ідеєю. Така гармонія життя і науки, слова й діла була у Сковороди. Сковорода як предтеча національного відродження. Мета відродження приходить у свідомість народу потребою рефлексії над його минулим і прийдешнім. Реальність відродження складається через прагнення індивідуалізації громадського життя і втілюється примноженням розмаїття діяльності й розбудовою гетерогенного змісту структури культури.

Українська дійсність XVI-XVIII ст. дала приклад бурхливого духу вольності морального і політичного вибору, суспільного демократизму. Це був час наростання суб'єктивності українського суспільства, нагромадження гуманітарних цінностей культури з наголошенням ролі людини. Актуалізується поняття зрідненості внутрішнього осереддя особи з її зовнішнім світом - явище властиве для всієї ренесансної Європи, надто в протестанському тлумаченні Господнього покликання людини. Подальша історія України скдалася так, що з втратою самостійності в автентичній соціонормованій діяльності українське середовище позбавлялося природного життя у суспільній поведінці людей. Пасивніть і пристосування набувають нормативності серед певних верств народу. Корисливість та вимога переважно вмотивовують вчинки суспільної людини підмосковної України. Громадське життя покривається «плащом ліності», а дух примирення, невимогливості й упокорення передворюється в неофіційну ідеологію формування «малоросійства» як придатного для імперського політичного стану волі та мислення.

Силу для малоросійства надавали кілька джерел. Серед них - цілком однозначна політика московської імперії щодо людини - гвинтика. Але також суміжна з нею загальноєвропейська суспільна тенденція возвишення вартостей цивілізації над вартостями культури.

Г. Сковорода як постать козацької ментальності з націленістю на індивіда, гостро відчув згубу «видимого» світу, який вловив у свої тенета долі більшості людей. Зовні заданій соціонормативності протистояла душа і культура конкретного середовища, живого осереддя. Серце виказувало потребу не всезнаючого опікунства, а властивої для нього зрідненої поведінки й істинного покликання. Тоді людина зніме плащ лінощів і малоросійства, коли ступатиме в ногу, биття свого серця задля самореалізації. На відміну від російських просвітителів Сковорода вважає правдивим джерелом вчинків не абстрактні моральні приписи, а серце як божественний «живець». Цим він дещо порушує грецьку традицію дихотомії людини на дух і матерію і надає перевагу ранньохристиянському підходові: людина є духом і одухотвореним тілом.

Сковорода не довіряє схоластичному і чисто раціональному поясненню світу і Бога. Він є обізнаний з:

а) систематично викладеними курсами філософії у Києво-Могилянській академії;

б) вихолощеням

Христової віри в колах українських священників, вірних Московському патріархові, а не своєму народу.

Імператив Сковороди «пізнай себе» має ширший зміст, ніж індивідуальний. Пізнати себе в тогочасному українському середовищі означало здійснити теоретичну рефлексію над самототожністю народного духу і продиференціювати суспільно-політичну та політичну реалії щодо минулого й прийдешнього України. Таким чином, філософія Сковороди, сформувавшись внаслідок попередньої розбудови гуманітарних вартостей, проявила потребу духовної рефлексії українського середовища над своєю природою і призначенням, як голос духа постала прагненням індентифікувати самосвідомість людини й народу, стала предтечею усвідомленого національного поступу. О. Кудринський. Философия без системи , 1898, ст. 39-43.

Етика Сковороди Тлумачення Святого Письма.

Неоднозачне ставлення Сковороди до Біблії характеризується чітко вираженим алегоричним тлумаченням. Для нього ця книга, яку треба дуже уважно читати і при цьому не зупинятись на зовнішньому, на явищах, а проникати глибоко в суть сказаного.

Сковорода аргументує свій погляд на Біблію як наголошує, що Біблія не навчає нас брехні, але «во лжи напечетлело следи й стези, ползущий ум возводящие к превиспренней истине.» Оскільки Бог сотворив світ, усе суще, він являє собою досконалість і правдиву істину, він вічний, до нього нічого не було, а все, що є, почалося з нього, з його волі. Усе, що він сотворив, тимчасове, мінливе, це лише оболонка, у якій може ховатися (перебувати) істина.

Для Сковороди слово Біблії-лише твірна форма, у якій схована Божа істина. Щоб дістатися до неї, мало просто бачити або чути: треба вміти це робити. Коли про Іллю сказано, що він був узятий вихором, то це не можна сприймати буквально. Той вихор був «глагол Божий», не людський і не про людину. Колісниця Божа, коні - теж його. Це все Бог робить, вічне начало, істина.

«Сей на всех их, как на апостолах й на своих ангелах, ездит , й не Симеон его, но вечний Симеона й всех их, как ветошь свою, носит.» Отже, істина мовби їздить на фігурах своїх, а вони в