ВАСИЛЬКІВСЬКИЙ СЕРГІЙ ІВАНОВИЧ

(1854-1917), живописець 

Народився 19 жовтня 1854 року в місті Ізюмі на Харківщині, в родині дрібного чиновника—писаря повітового казначейства. 1861 року батьки переїхали до Харкова, у той час значного культурного центру Слобожанщини. Перші навички в мистецтві одержав у Харківській гімназії від учня К.Брюллова у Петербурзькій Академії мистецтв Д.Безперчого. В роки навчання мав змогу користуватися бібліотекою свого родича, поета В.Александрова, в якій були твори І.Котляревського, Т.Шевченка, М.Гоголя, що справили на нього глибоке враження. Після п’яти років навчання в гімназії на вимогу батька Васильківський вступає до Харківського ветеринарного училища. 1873 року залишає там навчання, оскільки батьки не в змозі були платити за навчання, й працює деякий час канцелярським службовцем при Харківському казначействі. 1876 року вступає до Петербурзької Академії мистецтв, у пейзажний клас професора М.Клодта. 1879 року за етюд з натури одержав першу академічну нагороду — малу срібну медаль. У студентські роки зазнав нестатків, жив на горищі в Академії, у так званій «казьонці», разом з П.Мартиновичем, О.Сластьоном, Г.Ладиженським, М.Самокишем, Я.Ціонглінським, згодом видатними художниками. 1881 року одержав другу малу срібну медаль. 1883 року, виконавши навчальну програму, часто подорожує по Україні, створює ряд відомих пейзажів «Весна на Україні», «Влітку», «Кам’яна балка», «На околиці», що дозволили йому взяти участь у конкурсі на золоту медаль та всеросійській академічній виставці. 1885 року за картину «На Дінці» Васильківський одержує велику золоту медаль, звання класного художника першого ступеня і право на подорож по Європі впродовж чотирьох років за рахунок Академії для удосконалення майстерності. У березні 1886 року Васильківський виїжджає за кордон, живе у Франції, подорожує по Англії, Іспанії, Італії, Південній Африці, Німеччині, де знайомиться з колекціями художніх музеїв, удосконалює майстерність, користується порадами В.Орловського та І.Похитонова, які жили в той час у Парижі, багато працює, виставляє свої твори у Паризькому салоні. Після дворічного перебування за кордоном 1888 року Васильківський повертається в Харків, багато подорожує пішки Харківщиною, Полтавщиною, Запоріжжям. Крім пейзажу починає займатися історичним жанром, створює картини «Козачий пікет» (1888), «Сутичка запорожців з татарами» (1892), «Козак у степу» ( 1905), «Козаки в степу» (початок ХХ ст.), «Похід козаків» (1917). 1896 року картина «Козача левада» експонувалася на Всеросійській художньо-промисловій виставці в Нижньому Новгороді, де здобула високу оцінку. 1890 року Рада академії відмовила Васильківському у званні академіка, через що художник пориває з Академією. 1900 року разом із Самокишем видав великий альбом «З української старовини». Того ж року в Харкові відбулася перша персональна виставка творів художника, на якій було виставлено 120 творів. 1903 року в Полтаві, з нагоди відкриття пам’ятника І.Котляревському, бере участь у великій художній виставці, де виставив 43 роботи. Того ж року одержує перемогу на конкурсі на кращий проект розпису будинку Полтавського земства, який розписує у 1903—1907 роках. 1912 року зібрані Васильківським взірці українського народного орнаменту експонувалися на міжнародній художній виставці в Римі. 1912 року вийшов альбом орнаментiв, створених М.Самокишем та С.Васильківським. В останні роки життя створив картини «Козак Мамай» (1911), «Дума про трьох бра-тів». 8 жовтня 1917 року Сергій Іванович Васильківський помер. Перед смертю він заповів Музею Слобідської України понад 1340 своїх творів та значну суму грошей, які, за його бажанням, мали піти на створення у Харкові великого національного художнього музею. Сергія Івановича Васильківського називають поетом українського малярства за надзвичайну ліричність його пейзажних та історичних творів. Розквіт творчості художника припадає на останню третину XIX століття, період, коли в Україні діяли Емський акт та Валуєвський циркуляр про заборону українського друкованого слова. Тому звернення художників до рідної історії, до відображення природи України, народних типів, етнографічних особливостей селянського або козацького побуту, звичаїв та обрядів, народної архітектури було своєрідною формою протесту, боротьби митців за утвердження національної гідності свого народу. Саме на той період припадає інтенсивний розвиток історичного жанру, поява в українському живописі полотен, присвячених історії запорозьких козаків. В умовах заборони й переслідування українських Громад, членами яких були видатні діячі української науки й культури Володимир Антонович, Павло Чубинський, Федір Вовк, Микола Лисенко, Пантелеймон Куліш, Микола Костомаров, Михайло Драгоманов, Михайло Коцюбинський, національна скерованість у творчості вимагала від митців особистої мужності й високого патріотизму. Сергій Васильківський належав саме до таких митців, як Костянтин Трутовський, Порфирій Мартинович, Іван Їжакевич, Микола Пимоненко, Микола Самокиш, Олександр Мурашко, котрі не стояли осторонь від життя народу і своєю творчістю відіграли велику роль у розвитку національної культури. Поетичність світовідчуття, велика емоційність і надзвичайне колористичне багатство живопису зародилися у Васильківського ще за дитячих років — на Слобідській Україні, на берегах Сіверського Дінця, у невеличкому містечку Ізюмі, де все дихало історією, спогадами про славне козацьке минуле, де все ще зберігалося народне мистецтво й пісенний фольклор. Під впливом батька, який був віртуозом-креслярем і писарем, Василь-ківський захопився малюванням, а мати назавжди заронила в його душу любов до української пісні. Тому, коли обдарованому хлопцеві було сім років, на нього звернув увагу Дмитро Безперчий, учитель малювання Харківської гімназії, колишній кріпак, знайомий Тараса Шевченка й учень Карла Брюллова у Петербурзькій Академії мистецтв. На вибір життєвого шляху Васильківським вплинув і близький родич В.Александров, український поет, драматург і перекладач, автор популярних у той час оперет «За Немань іду», «Не ходи, Грицю, на вечорниці», віршів, що стали народними піснями. Навчання в Петербурзькій Академії мистецтв проходило для Васильківського під благотворним впливом його талановитих сучасників, які початкову освіту здобули у Києві, Харкові, Одесі. Це, зокрема, О.Сластьон, П.Мартинович, М.Ткаченко, М.Беркос, М.Пимоненко, П.Левченко. Співучнями й друзями Васильківського були також живописці М.Дубовськой, Я.Ціонглінський, М.Самокиш, скульптор В.Беклемішев. У натурному класі Васильківський навчався в один час з В.Сєровим та М.Врубелем. Учителями його були відомі пейзажисти М.Клодт, один із засновників Товариства передвижників, та В.Орловський, якого І.Шишкін називав «незрівнянним пейзажистом південної природи». Саме Володимир Орловський, академік живопису, якому свого часу Т.Шевченко допоміг вступити до Академії, був духовним наставником вихідців з України, розвивав у них бажання звертатися до національної тематики, на противагу М.Клодту, який тяжів до умовної академічності. Під впливом благотворного оточення своїх земляків Васильківський, якому пророкували велике майбутнє в Петербурзі, за роки навчання раз у раз залишає місто на Неві й здійснює подорожі по Україні, де опановує мотиви рідної природи, які якнайкраще відповідали притаманній йому світлоносній живописній манері. Працюючи переважно на етюдах під час канікул на Харківщині, Полтавщині, на Запорожжі, він потім у майстерні по пам’яті відтворював свої враження на полотні. Васильківський за час подорожей створив безліч ескізів та етюдів, одержав за них п’ять малих і великих срібних медалей, подяк і премій від Академії. Вершиною його ранньої творчості стала картина «На Дінці» (1885), яка дала йому велику золоту медаль Академії, звання художника першого ступеня і академічне пенсіонерство за кордоном на чотири роки. Кращі твори Васильківського періоду його навчання в академії — «Весна на Україні», «Отара в степу», «На Дінці» — перші у пошевченківський період українського живопису краєвиди, у яких створено глибоко узагальнений образ тогочасної України, правдивий, зворушливий, ясний своєю живописною мовою. Знавець і щирий шанувальник мистецтва, видатний історик Дмитро Яворницький, з яким Васильківський все життя був у дружніх стосунках, високо оцінив творчість молодого художника і сказав йому напутнє слово, якому художник був вірним усе життя: «Шляхетний сину України, трудись, і вдячна мати батьківщина воздасть тобі сторицею! Благородніше рідних сюжетів не може бути в мистецтві». Під час закордонного стажування Васильківський об’їздив усю Францію, побував в Іспанії, Німеччині, Італії, Англії, Алжирі, де копіював твори видатних майстрів пензля, працював на пленері, вдосконалював колористичну та композиційну майстерність. Особливо вразила й вплинула на нього творчість Т.Руссо, Ж.Мілле, К.Тройона, Ш.Добіньї, майстрів так званої барбізонської школи. Їхній досвід праці на пленері збагатив палітру українського художника чистими кольорами, безпосередністю і щирістю відтворення мотиву, що найбільше виявилося у полотнах «Взимку у селі Опішня», «Біля корчми», «Ловлять снігура», «Козачий пікет» та ін. Васильківського, як і Михайла Коцюбинського, видатного майстра пейзажу в прозі, називають сонцепоклонником за ясність палітри, свіжість втілених почуттів та особливу мелодійність, співзвучну з українським народним мелосом. Твори художника, сповнені південного українського сонця, побували на виставках у Петербурзі, Паризькому салоні. Про них дуже схвально відгукувався П.Третьяков, який придбав одне полотно українського митця. За картини, створені під час пенсіонерського відрядження, — «У Піренеях», «Вигляд на Безансон», «Ранок у Безансоні», «Зима в Іспанії», «Булонський ліс взимку» — Рада Петербурзької Академії мистецтв мала присудити йому звання академіка, але не наважилася, не спромігшись побороти академічний консерватизм, що