ДОРОШЕНКО ПЕТРО ДОРОФІЙОВИЧ

(1627-1698), гетьман Правобережної України (1665-1676) 

Народився 1627 року в Чигирині в родині козака. Внук Михайла Дорошенка, гетьмана реєстрового козацтва у 1625—1628 роках. У двадцять років призначений козаком гетьманської сотні. Був освічений, добре знав латинську й польську мови, історію, мав добрий хист промовця, пройшов дипломатичну школу у Богдана Хмельницького, виконував важливі доручення гетьмана. 1649 року записаний до реєстру Війська Запорозького як писар Чигиринського полку. 1657 року Хмельницький призначив його полковником прилуцьким. Після смерті Богдана Хмельницького був на боці Івана Виговського, який виступив проти спілки України з Росією. 1660 року, ставши чигиринським полковником, Дорошенко разом з іншими старшинами домагається у Москві відміни деяких невигідних для України статей Переяславської угоди. Того самого року він був серед тих, хто підписав Слободищівський трактат про вихід України зі складу Росії та приєднання її до Польщі. 1663 року, за гетьмана Павла Тетері, був генеральним осавулом, з 1665 року — полковником Черкаського полку. Пізніше, коли Тетеря зрікся булави, Дорошенко при сприянні татар став наказним гетьманом. На початку 1666 року на Раді у Чигирині був обраний гетьманом Правобережної України. Ставши гетьманом, веде наполегливу боротьбу за возз’єднання Правобережної та Лівобережної України. У боротьбі з поляками за Правобережну Україну з допомогою татар знищив загони Маховського на Поділлі та виступив проти війська Яна Собеського. Після антимосковського повстання на Лівобережжі, під час якого було убито Івана Брюховецького, ставленика Москви, 8 червня Дорошенка було проголошено гетьманом України по обидва боки Дніпра. У січні 1667 року Польща та Московія підписали Андрусівський мир, за яким за Польщею визнавалося Правобережжя, за Московією — Лівобережжя. У зв’язку з наступом поляків Дорошенко повернувся на Правобережжя, у той час його противники на Лівобережжі обрали гетьманом України призначеного Дорошенком наказного гетьмана Дем’яна Многогрішного. В умовах спровокованої його противниками боротьби всередині України з гетьманом Петром Суховієм, а потім з його наступником Михайлом Ханенком, Дорошенко 1669 року почав шукати допомоги у турецького султана й підписав з ним угоду, за якою Порта брала козаків під свій захист. 1672 року Дорошенко здійснив великий похід проти Польщі з допомогою турецьких військ і розгромив військо Ханенка з його польськими помічниками. Польща зреклася Поділля на користь Туреччини і України, що стала згідно з Бучацьким миром, підписаним 5 жовтня 1672 року, самостійною державою. Дальші плани Дорошенка об’єднати обидві частини України під владою одного гетьмана зустріли опір обраного після Дем’яна Многогрішного гетьмана Івана Самойловича. 1674 року почалася війна, і московський воєвода Г.Ромодановський разом із Самойловичем у червні 1674 року обложили Чигирин. На допомогу Дорошенку прийшли турецькі війська, і Самойлович з Ромодановським відступили. На короткий час Правобережну Україну було повернуто під владу Дорошенка, але населення зруйнованого кількарічною війною краю у вирішальний момент не підтримало Дорошенка, якому закидали його спілку з турками, що спустошували й грабували українські землі. Розчарований в турецькій протекції й зневірений у подальшій боротьбі, Дорошенко зрікається булави. Сірко від імені царя прийняв від нього клейноди, але Москва вимагала ще й присяги від нього, на що Дорошенко не погоджувався. Знову у вересні 1676 року обложили Чигирин, й він після короткого бою здався Самойловичу. Після цього оселився в Сосниці, потім його вивезли у почесне заслання в Московію, де він деякий час був воєводою у В’ятці (1679—1682), а потім жив до смерті у 1698 році в подарованому йому царем селі Ярополчому поблизу Москви. Петро Дорошенко став гетьманом у критичній ситуації, коли Україна, після марних намагань Івана Виговського і Юрія Хмельницького зберегти залишки державного гетьманського устрою й цілісність української території, опинилася у вирі спровокованого польським та московським урядами протистояння правобережної та лівобережної старшини. Незважену роль у цьому протистоянні відігравали представники вищого православного духівництва, які, замість того щоб сприяти об’єднанню українців на платформі загальнонаціональних інтересів, встрявали в групові конфлікти й підтримували одних гетьманів всупереч іншим. В Україні наростали суперечності між заможним козацтвом та старшиною з одного боку і низовим козацтвом та селянами й міщанами з другого. Використовуючи невдоволення козацтва політикою старшини, Іван Брюховецький вів промосковську політику й висловлювався за ліквідацію гетьманства й створення Українського князівства на чолі з царевичем Федором. У квітні 1662 року противник Москви Я.Сомко домігся проголошення себе гетьманом на раді у Козельці, але пробув ним лише місяць. Зрікається влади правобережний гетьман Ю.Хмельницький і на початку 1663 року стає ченцем Ірденського монастиря. Гетьманом стає П.Тетеря, який намагається вести самостійну політику. Але у березні московський уряд домагається скликання чорної ради, й 17—18 червня під Ніжином більшість козаків за «підтримки» восьмитисячного московського війська обрала гетьманом Івана Брюховецького, а його суперників було страчено. З поділом України на польську та російську сфери впливу по обидва береги Дніпра серед козацтва та старшини ще більше загострювалося прагнення відродити минулу славу часів Хмельницького й об’єднати дві частини України під владою одного гетьмана. Усунувши двох суперників, Василя Дрозденка та Стефана Опару, Дорошенко стає гетьманом у серпні 1665 року і вдається до ряду активних заходів, щоб зміцнити своє становище. Він часто скликає генеральні ради, на яких намагається враховувати думку рядового козацтва. Щоб уникнути замахів і переворотів, Дорошенко організовує 20-тисячний корпус найманців-сердюків, що підлягали йому особисто. Спершу гетьман орієнтувався на Польщу, але, після підписання в січні 1667 року поляками та московитами Андрусівського миру, за яким Україна розділялася між обома державами на Правобережну, під Польщею, та Лівобережну, під Москвою, він рішуче відкинув пропольський курс і вирішив відродити один з давніх проектів Богдана Хмельницького — союз з Оттоманською Портою. Восени 1667 року Дорошенко за допомогою турків здійснив похід на західноукраїнські землі, щоб включити їх до складу козацької держави. Ян Казимир внаслідок цього походу змушений був надати Дорошенкові на Правобережжі широку автономію, але успіх було зведено нанівець тим, що харківський полковник Іван Сірко та кошовий Іван Ріг напали на Крим і союзник Дорошенка калга-султан Гірей пішов на примирення з поляками. Наприкінці 1667 року Дорошенко ще вів переговори з московським урядом про відновлення у повному обсязі прав і вольностей Війська Запорозького і об’єднання обох частин України. Йому навіть вдалося схилити на свій бік Івана Брюховецького, який почав розуміти своє хитке становище під рукою Москви і в лютому 1668 року закликав населення Лівобережної України піднятися на боротьбу проти московської неволі. До березня більшу частину Лівобережжя було звільнено від московського війська. У червні П.Дорошенко здійснив похід у Лівобережну Україну, в результаті якого козаки, незадоволені політикою І.Брюховецького, вбили його і обрали гетьманом об’єднаної України Петра Дорошенка. Спираючись на турків, Дорошенко почав зміцнювати державу, намагаючись позбутися зверхності як поляків, так і московитів за допомогою вірних йому полків та сердюцького війська. Але й тоді, як уже не раз було в Україні, занепокоєна зростанням гетьманської влади частина старшини почала її підривати, переходячи на бік суперників Дорошенка. У серпні 1668 року татари зробили спробу замінити Дорошенка за допомогою запорозького писаря А.Суховія. Дорошенко розправляється з новим противником, але натомість поляки висунули свого ставленика Михайла Ханенка й захопили Правобережжя. Виступивши проти поляків та Ханенка Дорошенко замість себе залишив наказним гетьманом Лівобережної України Дем’яна Многогрішного. Після цього Москва, скориставшись вигідною для себе ситуацією, рушила на Лівобережжя і змусила Дем’яна Многогрішного зректися Дорошенка й визнати зверхність російського царя. У серпні 1668 року Дорошенко здійснює ще одну спробу за допомогою Туреччини зламати хід подій. Він посилає до Стамбула посольство з проектом угоди, яка могла забезпечити єдність українських земель від Вісли, Перемишля й Самбора до Севська й Путивля у межах однієї держави. У березні 1669 року Корсунська рада дала згоду на прийняття Україною турецького протекторату і підтвердила гетьманство Дорошенка по обидва береги Дніпра. Водночас Дорошенко намагався досягти порозуміння з Дем’яном Многогрішним. У своїх листах до нього він писав про руйнування Гетьманщини, про заслання Москвою патріотів-українців до Сибіру, пропонував скликати раду всієї України для вирішення долі вітчизни, щоб відновити її цілісність. Водночас він продовжував гнучку дипломатичну політику з московським та польським урядами. Надзвичайними зусиллями Дорошенкові на короткий час вдалося згуртувати навколо себе частину козацької старшини, зміцнити державні інституції й знайти оптимальний варіант узгодження своєї влади і влади старшини скасуванням інституту чорних рад. Але ні Московська держава, ні Польща, ні Туреччина не бажали створення незалежної самостійної України. Влітку 1672 року під час війни між Туреччиною і Польщею, в якій Дорошенко став на бік турків, Україна стала ареною жорстоких і спустошливих