Одного разу, коли святий підносив свої гарячі слова до Господа, відбулося дивo: не відлучаючись з монастиря, його, разом з преподобним Феодосієм, було перенесено в Константинополь, явлено Цариці небесній, Пресвятій Діві Марії. Від неї вони отримали золото, яке дали майстрам-будівничим, аби вони, за велінням Богоматері, йшли до Києва для зведення печерської церкви. Коли ж майстри, прибувши в монастир, розпитували преподобного Антонія, де б хотів він будувати храм, святий отець три дні молився, аби Господь сам вказав своїм знаменням достойне місце. Князь Святослав подарував монастирю поле, що межувало з печерами. Але цього було явно замало. В першу ніч, коли Антоній стояв на молитві, сам Творець постав перед святим. — Антоній! — сказав Господь. — Ти знайшов благодать переді Мною. Зачувши це, святий отець просив Господа, аби цієї ночі скрізь на землю впала роса, а на місці майбутньої будови було сухо. В другу ніч він просив Господа сухої землі, а на передбачуваному місці — росу. На третій день преподобний Антоній благословив визначене місце і велів зміряти його золотим поясом, взятим з ікони Спасителя Шимоном. Тридцять поясів у довжину, двадцять — у ширину, — таке було веління Шимону. Потім святий отець своєю молитвою послав вогонь, що знищив усю рослинність на означеному місці, яке після оточення його ровом було вже абсолютно готовим. Тут і було зведено чудотворну печерську церкву, «небеси подобну».