МАКСИМОВИЧ Михайло Олександрович

Український і російський учений-природознавець, історик, філолог, фольклорист, етнограф

Народився 15 вересня 1804 р. на хуторі Тимківщина Золотоніського повіту Полтавської губернії (нині с. Богуславець Золотоніського району Черкаської області) в родині збіднілого дворянина. Захистивши магістерську дисертацію «Про системи рослинного царства», отримав посаду ад’юнкта. У1832 р. був відправлений на Кавказ, звідки привіз багаті колекції. Закінчив Московський університет (1823), викладав у ньому ботаніку (з 1833 р. — професор).

У 1834—1835 pp. M. Максимович став першим ректором новоствореного Київського університету Св. Володимира, а згодом — деканом філософського факультету.

1845 р. за станом здоров’я вийшов у відставку й оселився на своєму хуторі Михайлова Гора поблизу с. Прохорівки (нині Канівського району Черкаської області). Займався науковою роботою. У 1857 р. завідував редакцією «Русской Беседы» і сприяв відродженню «Общества любителей российской словесности». Почесний член Московського, Петербурзького, Київського і Новоросійського (Одеса) університетів, багатьох наукових товариств, з 1871 р. — член-кореспондент Петербурзької АН. Брав участь у роботі Тимчасової комісії з розгляду стародавніх актів, був одним з ініціаторів археологічних розкопок у Києві.

Перу М. Максимовича належить величезна кількість праць з найрізноманітніших галузей знань: ботаніки, історії, мовознавства, етнографії. Він автор першої природознавчої книги для народу «Книга Наума...» (1833), сформулював уявлення про обмін речовин, клітинну будову організмів й еволюцію тваринного світу, що дає підставу вважати його одним з попередників Ч. Дар-віна. Історичні праці вченого «Звідки пішла Руська земля за розповіддю Нестерової повісті і за іншими старовинними писаннями руськими» (1837), «Про походження варягів-русів» (1841) спрямовані проти норманістських поглядів на походження східних слов’ян та виникнення давньоруської держави. Чимало праць присвятив історії українського козацтва, національно-визвольній і соціальній боротьбі селянства, історії Гайдамацького руху («Вісті про гайдамаків», 1845; «Розповіді про Коліївщину», 1875). М. Максимович був одним із перших істориків, який наголошував на історичному значенні визвольної боротьби українського народу під керівництвом Богдана Хмельницького.

Найзначнішою з мовознавчих праць ученого є «Історія давньої руської словесності» (1839). Джерелом формування й розвитку літературної мови вважав народну творчість. Його збірки «Малоросійські пісні» (1827). «Українські народні пісні» (1834), «Збірник українських пісень» (1849), «Дні й місяці українського селянина» поклали початок української фольклористики.

М. Максимович перебував у центрі громадського і культурного життя тогочасної України і Росії. Підтримував творчі й особисті зв’язки з багатьма видатними діячами культури (Т. Шевченком, Г. Квіткою-Основ’яненком, М. Костомаровим, О. Пушкіним, М. Гоголем, М. Щепкіним, В. Бєлінським, А. Міцкевичем та ін.).

Визначну роль відіграв у розвитку української журналістики як видавець альманахів «Денница» (1830—1834), «Киевлянин» (1840—1841, 1850) та «Украинец» (1859, 1864), переклав російською й українською мовами «Слово о полку Ігоревім».

Діяльність М. Максимовича високо оцінювали Т. Шевченко, О. Герцен, І. Франко.

Помер 22 листопада 1873 р. на хуторі Михайлова Гора, де й похований.