КРАВЧЕНКО Василь Григорович

Український етнограф і письменник

Народився 8 травня 1862 р. в м. Бердянську в сім’ї наймитів. Закінчив Феодосійський учительський інститут, однак 1880 р. за підозрою у зв’язках з народовольцями був позбавлений права викладати в школі й відданий у солдати.

Скориставшись нагодою, вступив до Одеської юнкерської школи. Цей період став початком його наукової діяльності. Він збирав матеріали до багатотомного «Руського словаря», який готувала Петербурзька Академія наук; 1884 р. допомагав М. Комарову в укладанні російсько-українського словника (що був надрукований у Львові в 1893—1899 рр.), записував бувальщини, пісні, легенди, сільські звичаї, які в 1895—1901 рр. видав у «Этнографических материалах» Б. Грінченка.

Залишивши 1892 р. військову службу, В. Кравченко працював у Житомирі, брав активну участь у діяльності Товариства дослідників Волині, очолював його етнографічну секцію. В «Трудах Общества исследователей Волыни» опублікував етнографічні матеріали: пісні, легенди, паремії, записи обрядів, нотатки про народну медицину, знахарство.

Доробок дослідника високо оцінив академік О. Шахматов. За його клопотанням 1912 р. Петербурзька Академія наук присвоїла В. Кравченку звання доктора етнографії й виділила кошти на видання його праць. У 1913 р. він очолив Волинський центральний музей.

Незабаром як «неблагонадійну особу» вченого вислали до м. Коврова Владимирської губернії. Однак і за межами України він зібрав велику кількість фольклорних матеріалів.

Навесні 1917 р. повернувся до Житомира, де фактично став одним з організаторів міського самоврядування.

Після громадянської війни В. Кравченко очолив етнографічний відділ Волинського музею, створив у Житомирі мережу етнографічних гуртків, організовував етнографічні експедиції. 1927 р. при музеї було відкрито аспірантуру під керівництвом ученого. 1929 р, В. Кравченка заарештували у «справі СВУ», однак за відсутністю доказів за кілька місяців звільнили. Проте преса розпочала цькування дослідника, звинувачуючи його в буржуазному націоналізмі.

1931 р. на запрошення Д. Яворницького він переїхав до Дніпропетровська, працював у музеї. Однак 1933 р. на пленумі Спілки наукових працівників почалася нова хвиля переслідувань ученого. Восени того ж року його звільнили з роботи, позбавили житла й пенсії.

Значну частину досліджень ученого, що й нині не втратили наукової цінності, так і не було опубліковано. Помер 20 березня 1945 р. у Ростові-на-Дону.