ГОНЧАР Олесь (Олександр) Терентійович

Український письменник

Народився 3 квітня 1918 р. в с. Суха Кобеляцького району Полтавської області. 1938 р. вступив до Харківського університету, але навчання перервала війна. У складі студентського батальйону О. Гончар добровольцем пішов на фронт. У 1946 р. закінчив Дніпропетровський університет.

Перші літературні спроби молодого письменника — оповідання й повість — з’явилися ще 1938 р. Перебуваючи на фронті, писав вірші, які публікувались у фронтовій газеті. У повоєнні роки розпочав діяльність професійного літератора. Головною темою його творчості цього періоду стала тема Великої Вітчизняної війни. 1947 р. з’явилися оповідання «Весна за Моравою», «Модри камінь», «Гори співають», «Ілонка» та повість «Земля гуде». Упродовж 1946—1948 рр. побачила світ трилогія «Прапороносці» (романи «Альпи», «Голубий Дунай» і «Злата Прага»), в якій масштабність теми поєднано з реалістичним змалюванням багатьох індивідуальних образів.

У 50-х роках О. Гончар пише оповідання, присвячені морально-етичним проблемам («Пороги», «Соняшники», «Жайворонок», «Чари-комиші»), повісті «Микита Братусь» (1951), «Щоб світився вогник», дилогію «Таврія» і «Перекоп» (1952—1957) та низку теоретичних творів.

Новим кроком в осмисленні війни у творчій еволюції письменника став роман «Людина і зброя» (1960), за який автор був удостоєний Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка, — автобіографічна сповідь про студентський батальйон, який виходить з оточення 1941 р. Саме в цьому романі О. Гончар розкрив тяжку і драматичну правду першого року війни.

Етапом у житті митця став роман «Собор» (1968), за який після перших позитивних відгуків автора жорстоко критикували, а друге видання з’явилося лише через двадцять років. Роман присвячений темі історичної пам’яті, боротьбі модернізованого, індустріального суспільства з традиціями.

У 70-ті роки з’являються романи «Циклон» (1970), «Берег любові» (1976), повість «Бригантина» (1975), оповідання «За мить щастя», «На косі» та ін.

Починаючи з «Собору», лірико-поетичний стиль О. Гончара трансформується: посилюються полемічність і публіцистичність, письменник більше звертається до драматичних колізій, трагічних подій, глобальних проблем. Такі мотиви характерні й для роману «Твоя зоря» (1980). У 80-ті роки знову звертається до жанру новели.

Багато зробив для утвердження і пропаганди української мови, послідовно і самовіддано обстоював її державний статус, осмислював могутню роль у формуванні самосвідомості народу. Стояв біля витоків створення Народного руху України.

У доробку митця також літературознавчі, літературно-критичні статті та нариси, об’єднані в книжки «Про наше письменство» (1972) та «Письменницькі роздуми» (1980). Спробою осягнути таємниці творчості позначені літературні розвідки про Т. Шевченка, І. Франка, Лесю Українку, М. Коцюбинського,

О. Довженка, А. Малишка, В. Симоненка. Письменник — автор сценаріїв кількох художніх фільмів, за його творами поставлено спектаклі та оперу. Академік АН УРСР з 1978 р.

О. Гончар також відомий як громадський діяч. У1959—1971 рр. був головою Спілки письменників України, з 1959 р. — секретарем правління Спілки письменників СРСР, членом Всесвітньої ради миру. Редактор журналу «Всесвіт».

Помер 14 липня 1995 р. у Києві.