ВИННИЧЕНКО Володимир Кирилович

Визначний державний і політичний діяч України, письменник

Народився 7 серпня 1880 р. в с. Великий Кут на Херсонщині (нині Кіровоградська область) у родині чабанів.

Навчався на юридичному факультеті Київського університету. Був одним з організаторів Революційної української партії (РУП), членом ЦК Української Соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП), редактором її друкованого органу «Боротьба».

Упродовж 1903—1917 рр. часто змушений був перебувати в еміграції. Нелегально приїздив до Росії, був неодноразово заарештовуваний. Співпрацював у журналах «Дзвін» та «Украинская жизнь», що виходили у Москві.

Під час революційних подій 1917—1919 рр. — активний учасник українського національно-визвольного руху. Був головним редактором «Робітничої газети», лідером УСДРП, членом та заступником голови Центральної ради і першим головою її Генерального секретаріату — автономного уряду України. Брав участь у складанні універсалів Центральної ради. У травні 1917 р. очолював українську делегацію, яка передала Тимчасовому уряду вимогу Центральної ради про надання Україні автономії. 29—30 червня

1917 р. вів переговори з делегацією Тимчасового уряду в Києві. За Гетьманщини 1918 р. очолив Національний союз і брав активну участь в анти гетьманському повстанні. З листопада 1918 р. до лютого 1919 р. був головою Директорії. У своїй діяльності обстоював про соціалістичну орієнтацію і мав розходження щодо цього з С. Петлюрою та іншими. Не досягнувши порозуміння, вийшов з Директорії і 1920 р. виїхав за кордон. Його приваблювали комуністичні ідеї рівності й справедливості. У Відні створив «Закордонну групу українських комуністів» і спрямовував її роботу. Згодом переїхав до Чехословаччини.

Під впливом політичних реалій його погляди змінилися. У своїй праці «Відродження нації» він висловлювався за своєрідний шлях розбудови України, повну політичну її незалежність і тісні дружні взаємовигідні відносини між націями. Перебуваючи за кордоном, від імені групи лівих соціалістів намагався домовитися з урядом Леніна про самостійність радянської України.

У 1920 р. повернувся в Україну, однак, не досягши угоди з більшовиками щодо запровадження власної концепції створення уряду Української PCP, знову виїхав за кордон. Приїздив в Україну ще кілька разів, проте після того, як у листі до ЦК РКП(б) висловив невдоволення національною політикою радянського уряду, порушенням демократичних принципів керівництва, повертатися на Батьківщину йому вже не дозволяли.

Оселившись в 20-х роках у Франції, залишив політичну діяльність, цілковито присвятивши себе літературі та публіцистиці.

Літературну діяльність В. Винниченко почав 1902 р. Його оповідання, написані напередодні і під час революції 1905— 1907 p. («Біля машин», «Голота», «Хто ворог», «Раб краси»), вирізнялися актуальною соціальною тематикою, новаторською художньою манерою письма і мали здебільшого реалістичний характер. Романи «На терезах життя», «Чесність з собою», «Заповіт батьків», драма «Щаблі життя» позначені проповіддю класового миру, прославленням ніцшеанської моралі «чесності з собою», що виправдовувала брехню, зраду, цинізм. Суперечливість світоглядних позицій В. Винниченка відобразилася у його п’єсах («Дисгармонія», 1906; «Великий Молох», 1907; «Чорна Пантера і Білий Ведмідь», 1911). У перші еміграційні роки В. Винниченко написав цикл психологічних оповідань з історії свого дитинства («Намисто», 1921—1923 та ін.). Він автор першого в українській літературі утопічного роману «Сонячна машина» (1921—1924). Інші твори соціально-утопічного спрямування — романи «Нова заповідь» (1931—1933), «Вічний імператив» (1936), «Лепрозорій» (1938) — містили критику капіталістичної системи. Рішуче засуджував фашизм, виступав за мир та роззброєння.

Загалом перу письменника належить понад 100 п’єс, оповідань, статей з різних проблем. Його «Заповіт борцям за визволення», як і багато інших творів, актуальні й сьогодні.

Помер 6 березня 1951 p. у Парижі.