ФРАНКО Іван Якович

Український письменник, літературознавець, вчений-енциклопедист, громадський діяч

Народився 27 серпня 1856 р. в с. Нагуєвичі на Львівщині в родині сільського коваля. Навчався у Львівському університеті (1875). Закінчив Чернівецький університет. У 1893 р. у Відні захистив докторську дисертацію. Ініціатор і організатор періодичних видань «Громадський друг», «Дзвін», «Молот». У зв’язку із звинуваченням у пропаганді соціалізму І. Франка чотири рази заарештовували (1877, 1880, 1888, 1892).

Писав праці з історії і теорії літератури, історії образотворчого мистецтва тощо. Автор численних перекладів творів світової літератури (з французької, німецької, англійської, російської, польської, чеської, сербської, хорватської, старогрецької, латинської, арабської, давньоєврейської, ассиро-вавилонської, індійської та інших мов).

І. Франко — автор збірок «Зів’яле листя» (1886), «З вершин і низин» (1887, 2-ге вид. — 1893), «Мій Ізмарагд» (1897), «Із днів журби» (1900), «Semper tiro» (1906); оповідань «бориславського циклу» і циклу «галицьких образків (присвячені життю робітників і селян); повістей «Boa constrictor» (1878), «Борислав сміється» (1882); історичної повісті «Захар Беркут» (1883). У прозових творах 80—90-х років — романі «Лель і Полель» (1887— 1888), повістях «Для домашнього огнища» (1892), «Основи суспільності» (1893—1895), «Перехресні стежки» (1900) І. Франко викриває соціальну несправедливість тогочасного суспільства.

У 90-х роках написав комедії «Майстер Чирняк» (1894), «Учитель» (1896), драму-казку «Сон князя Святослава» (1895), драми «Кам’яна душа» (1895), «Будка ч. 27» (1893—1896), соціальну драму «Украдене щастя» (1894).

З 1898 р. керував Етнографічною комісією при Науковому товаристві ім. Т. Шевченка, брав участь у редагуванні «Етнографічного збірника». Його твори і наукові праці перекладено багатьма мовами світу. Багато поезій покладено на музику, прозових творів екранізовано й інсценізовано.

Велетнем думки і титаном праці назвали його сучасники. І. Франко залишив по собі колосальну художню і наукову спадщину, яка становить близько 50 тисяч творів. 50-томне академічне видання творів, здійснене у 1976—1986 pp., є далеко не повним його доробком.

За сорок років творчої діяльності І. Франко видав одинадцять поетичних збірок, понад сто оповідань, дев’ять повістей, понад десять драматичних творів.

Поезія його знаменувала собою новий етап у розвитку українського поетичного слова. Новаторство виявилося у змісті, образній системі, лексиці, оригінальній ритміці і строфіці, широкому використанні класичних здобутків світової поезії.

У прозових творах письменник ставив перед собою завдання змалювати різні верстви суспільства.

У науковому доробку Франка-вченого (критика, теоретика, історика літератури, етнографа) —праці «Література, її завдання і найважніші ціхи» (1878), «Із секретів поетичної творчості» (1898), «Студії над українськими народними піснями» (1907— 1913), а також дослідження про творчість 1. Котляревського і Т. Шевченка, С. Руданського і Марка Вовчка, І. Карпенка-Каporo і М. Старицького, П. Куліша і Лесі Українки, численні статті, присвячені аналізу творчості багатьох літераторів. Як визначний філолог І. Франко був обраний членом-кореспондентом чеського та австрійського етнографічних товариств, дістав почесний титул доктора російської словесності Харківського університету.

Вражають широтою інтереси Франка-перекладача — західноєвропейський і слов’янський фольклор, біблійні легенди і твори античної літератури, найвидатніших діячів епохи Відродження і Просвітництва та його сучасників: Дж. Байрона, П. Шеллі, Г. Гейне, О. Пушкіна, М. Лєрмонтова, А. Міцкевича та багатьох інших.

Плідною була і публіцистична діяльність І. Франка — понад дві тисячі публікацій.

І. Франко залишив по собі велику епістолярну спадщину — листувався з М. Павликом, М. Драгомановим, А. Кримським, М. Коцюбинським, М. Грушевським, С. Єфремовим, Б. Грінченком, Оленою Пчілкою, В. Стефаником, Ф. Вовком, О. Кобилянською, Лесею Українкою та багатьма іншими.

Помер 28 травня 1916 р. у Львові.