БОРЩАК Ілько

Український історик

Народився 19липня 1892 р. поблизу Херсона в родині шкільного інспектора. Навчався у Петербурзькому, Київському та Новоросійському (Одеса) університетах, студіював право та класичну філософію. Був залишений при Новоросійському університеті для подальшої спеціалізації в галузі міжнародного права. 1914 р. виїхав у наукове відрядження до Гааги, де його застала перша світова війна. Під час спроби прорватися в Україну був захоплений німцями, інтернований до Касселя. Після повернення на батьківщину був одразу відправлений на фронт до Східної Пруссії. Був поранений у битві під Танненбергом, закінчив артилерійське училище в Одесі, пройшов австрійські та румунські фронти.

Після Лютневої революції його обрали членом Української ради військ Румунського фронту. У червні 1918 р. дістався до Києва, де панував режим гетьмана П. Скоропадського. Одружився з німкенею Софією фон дер Лявніц, перекладачкою творів Шевченка французькою мовою.

У січні 1919 р. у складі місії УНР виїхав до США. З кінця 1919 р. жив у Парижі, у 1923 р. був членом Ліги української культури, обстоюючи права українців Галичини.

У Парижі І. Борщак займався науковою працею, досліджував історичні й літературні зв’язки України з Францією, Швецією, Англією. Розшукував згадки про Україну, опублікував понад 400 праць, зокрема джерелознавчого характеру: «Гетьман Пилип Орлик і Франція», «Звідомлення, представлене Українській Академії Наук, про дослідження в архівах Західної Європи» (обидві 1924), «Шведи на Україні і французька дипломатія» (1928), «Шевченко у Франції» (1933), «Наполеон і Україна» (1937) та ін. Узагальнювальною стала його брошура «Ідея Соборної України в Європі в минулому. По невиданих документах і стародавніх працях», а огляд «Україна в літературі Західної Європи» не втратив свого значення й нині.

Борщак відомий як історик суспільно-політичного руху, культури, а також дипломатії. Так він створив праці «Український мир у Бресті-Литовському», «Україна на мирній конференції», «Карпатська Україна в міжнародній політиці», «Україна в Парижі» та ін.

У 1926—1928 рр. видавав у Парижі тижневик «Українські вісті». Співпрацював з періодичними виданнями Києва і Львова. 1938 р. викладав українську мову та літературу в одному з найпрестижніших паризьких вищих навчальних закладів — Школі східних мов.

Проте найбільше його вабила політична публіцистика. Після Мюнхенської угоди 1938 р. написав дві спрямовані проти неї статті для львівського «Діла», які були конфісковані польською цензурою.

У роки фашистської окупації Франції був ув’язнений за антигітлерівську діяльність. Після закінчення війни намагався повернутися в Україну. 1947 р. прийняв радянське громадянство, але після звістки про те, що секретарем ЦК КП(б)У став Л. Каганович, повернув паспорт до посольства. У 1949 р. став директором Архіву української еміграції у Франції. Видав перший французький підручник з української мови «Українська читанка з граматикою, коментарем та словником» (1946).

Помер 11 листопада 1957 р. в Парижі.