БЕРДЯЄВ Микола Олександрович

Український і російський філософ, мислитель, один із засновників європейського екзистенціалізму

Народився 18 березня 1874 р. в Києві у родині, в якій панувала україно ментальна атмосфера. У 1894—1895 рр. навчався в Київському університеті, проте через арешт за участь у соціалістичному русі не закінчив його. Упродовж 1898—1901 рр. перебував на засланні у Вологді. Після

повернення до Києва зблизився з С. Булгаковим. У 1904 р. переїхав до Петербурга, де вступив у гурток 3. Гіппіус і Д. Мережковського. Друкувався в журналах «Новый путь», «Вопросы жизни». У 1908 р. переїхав до Москви. Активно співпрацював з філософами, що об’єдналися навколо видавництва «Путь» і Релігійно-філософського товариства пам’яті В. Соловйова. М. Бердяев — один з ініціаторів створення Вільної академії духовної культури (1918). У 1920 р. став професором Московського університету. Цього самого року його було заарештовано, але невдовзі звільнено. У 1922 р. — новий арешт у зв’язку зі справою «Тактичного центру».

1922 р. М. Бердяев був змушений виїхати за кордон. Жив спочатку в Берліні, створив там Російський науковий інститут і став деканом його відділення. Брав участь у створенні Релігійно-філософської академії. 1924 р. переїхав у Францію. У листопаді 1924 р. під керівництвом М. Бердяева у Парижі було відкрито Релігійно-філософську академію. З 1925 р. брав участь у зборах братства Св. Софії, читав лекції на зборах Російського національного комітету. Брав участь у роботі літературного об’єднання «Кочевье». Був одним із засновників Ліги православної культури (1930—1935). У 1925—1940 рр. видавав релігійно-філософський журнал «Путь».

Погляди М. Бердяева еволюціонували від легального марксизму (він автор оригінального творчого варіанта сучасного марксизму європейського рівня) та неокантіанства до християнського світогляду та філософського персоналізму. Залишив величезну філософську та публіцистичну спадщину. Більшість його праць перекладено багатьма іноземними мовами. Найважливіші з них: «Новое религиозное сознание и общественность» (1907), «Духовный кризис интеллигенции» (1910), «Философия свободы» (1911), «Смысл творчества» (1916), «Философия неравенства» (1923), «Смысл истории» (1923), «О назначении человека» (1931), «Я и мир объектов» (1934), «Дух и реальность» (1937), «О рабстве и свободе человека (опыт философии персонализма)» (1939), «Опыт эсхатологической метафизики» (1947), «Самопознание» (1947) та ін.

Філософська позиція М. Бердяева ґрунтується на переконанні в наявності глибокої кризи сучасного людства, ознаки якої він вбачав у поширенні науково-раціоналістичного розуміння світу, яке «розриває» цей світ на суб’єкт і об’єкт. Подолання кризи, за М. Бердяєвим, полягає у «поверненні до буття та живого досвіду, в подоланні всіх штучних і хворобливих перепон між суб’єктом і об’єктом. Має бути створено нову філософію тотожності, за духом близьку до Шеллінгової, але збагачену всіма новітніми завоюваннями».

Центральною проблемою філософських роздумів М Бердяева була проблема особистості, яку він розумів як духовну людину, що не є частиною суспільства, а навпаки, суспільство — тільки частина (аспект) особистості. Людина як особистість має більшу цінність, ніж суспільство, держава, нація. Сенс історії, за М. Бердяєвим, існує як «розпад часу», перехід у «новий сон», «світ вільного духа».

Філософія та культурологічні погляди М. Бердяева стали значним внеском у світову гуманітарну культуру. Його ідеї справили вплив на розвиток французького екзистенціалізму та світового персоналізму.

Помер 24 березня 1948 р. у м. Кламар поблизу Парижа.