УКРАЇНКА Леся (справжнє прізвище Косач-Квітка Лариса Петрівна)

Українська письменниця, літературний критик, перекладач, громадський діяч

Народилася 25 лютого 1871 р. у Новограді-Волинському Житомирської області в літературній родині. її батько П. Косач — юрист, громадський діяч; мати Олена Пчілка — письменниця, фольклорист, етнограф; рідний дядько М. Драгоманов — відомий історик, публіцист, громадський діяч. З дитячих років найближче оточення Лесі — родини Драгоманових, Лисенків, Старицьких — було тісно пов’язано з українською культурою. Це сприяло розвиткові таланту майбутньої поетеси.

Мала здібності до музики, малярства, віршування, вивчення мов.

У дитинстві захворіла на туберкульоз кісток, який згодом вразив легені, нирки. Проте тридцятилітня боротьба з хворобою не зламала духу поетеси — вона мужньо зносила необхідність подовгу лежати в «липких кайданах» — гіпсі. Для лікування змушена була виїздити в різні країни — Грузію, Болгарію, Італію, Єгипет, Німеччину, Австро-Угорщину. Подорожі збагачували враженнями, сприяли розширенню кругозору.

Освіту здобувала спочатку під наглядом матері, а потім самостійно. Мала феноменальні здібності до мов {знала їх 13), французькою, італійською та німецькою писала вірші. В юнацькі роки опанувала основні здобутки світової літератури, глибоко вивчала історію різних народів, у Київському та Петербурзькому університетах відвідувала лекції з хімії й медицини.

Перший вірш, який дійшов до нащадків, написаний нею у 9 років. З 1884 р, за сприяння Олени Пчілки юна поетеса почала публікувати свої твори у львівському журналі «Зоря» (вірші «Конвалія», «Сафо»). 1893 р. також у Львові вийшла перша збірка її поезій «На крилах пісень», що, на думку І. Франка, була «здобутком дуже інтенсивної духовної праці над власною освітою, над опануванням мови і віршової техніки...».

1895—1896 рр. стали переломним етапом у творчості Лесі Українки. Цикл «Невільничі пісні», написаний у Болгарії, засвідчив прощання поетеси з «рожевими мріями юнацтва». Вона відмовляється від сліз, яких чимало було в ранній поезії, її лірика набуває мужніх, карбованих ритмів. У 1898 р. І. Франко писав: «Від часу Шевченкового «Поховайте та вставайте...» Україна не чула такого сильного, гарного та поетичного слова...!».

У 1899 р. у Львові вийшла збірка поезій «Думи і мрії», у 1902 р. у Чернівцях — «Відгуки».

Поезія Лесі Українки початку XX ст. внесла в національну літературу нові риси: увагу до ідеологічних проблем, філософічність, високий інтелектуалізм, «психологізацію» творів, збагачення їх новою лексикою. Для віршів Лесі Українки характерні героїчні образи, утвердження незламності духу, пафосу боротьби. Поетеса уславлює сміливих борців за правду, які «блискучу іскру з неба здобувають», хоча й приречені на вигнання, муки, «дочасну смерть у дикій самотині...».

Світової слави Леся Українка зажила завдяки своїй драматургії. Як драматург-новатор поетеса відходить від традиційної реалістичної побутової драми, створюючи проблемні філософські та психологічні п’єси. Головними ознаками її драматичних творів є філософське заглиблення в матеріал, пріоритет загальнолюдських цінностей, висока інтелектуальність.

Сюжети драм Лесі Українки охоплюють кілька тисячоліть історії людства: Єгипет, Вавилон, Іудея, Еллада, Римська імперія епохи раннього християнства, середньовічна Іспанія, українська та інонаціональна міфологія, історія та сучасне життя України

(«Одержима», 1901; «Вавилонський полон», «В катакомбах», 1905; «Кассандра», 1907; «Руфін і Прісцілла», 1910 та ін.).

У драматургії поетеси пульсувала сучасність, представлена у філософсько-ідеологічному плані. Авторку насамперед цікавила суспільна свідомість, боротьба ідей. Звернення до світових образів, історії давніх часів закріплювало українську літературу в системі загальноєвропейського художнього досвіду.

Найяскравішими творами, написаними на українському матеріалі, є драматична поема «Бояриня» (1910) та драма-феєрія «Лісова пісня» (1911). У драмі «Бояриня» поетеса порушила найгостріші для України проблеми національної зради, національної пасивності, осмисливши їх на матеріалі доби Руїни — II половини XVII ст. Національна зрада освічених верств непокоїла поетесу чи не найбільше. Вона розуміла, що в Україні передусім треба «здобути собі інтелігенцію, вернути нації її мозок». Події XVII ст. вона ніби проектує на сучасну їй епоху. І щоб відродити національну пам’ять земляків, змусити їх зрозуміти, що нація заслуговує на пошанування своєї окремішності, державний суверенітет, утверджує ідею патріотизму, національної честі в лірико-романтичному образі Оксани.

Драмою-феєрією «Лісова пісня», яка стала найкращим цвітом її душі, Леся Українка стверджує: право на життя і можливість вижити матиме тільки той народ, який на буденних стежках не розгубив ідеалів високої духовності, в боротьбі за шматок хліба щоденного не забув про гармонію і красу, про вірність і честь.

Активно працювала як перекладач шедеврів світової літератури («Макбет» Шекспіра, «Пекло» Данте, «Каїн» Байрона та ін.). її перекладам притаманна висока мовна культура, пильна увага до відтворення ідейно-художнього змісту оригіналу.

Своєю творчістю Леся Українка розширила і збагатила ідейно-тематичні, жанрові, естетичні можливості української літератури кінця XIX — початку XX ст., гідно репрезентувавши її у світовому літературному контексті.

Померла 1 серпня 1913 р. у м. Сурамі (Грузія). Похована в Києві.