Жириновский Володимир Вольфович
Голова Ліберально-демократичної партії Росії
Російському виборцю хочеться бачити сильного, розумного, з почуттям гумору лідера. Щодо перших двох якостей можуть виникнути суперечки, а от достатньо невеселу атмосферу російського політичного життя безумовно прикрашає Володимир Вольфович.
З ним не скучиш. То він прямо на пляжі приймає в партію батька врятованого їм хлопчика, на теледебати кандидатів у президенти приходить з краваткою-«метеликом», раптом змінює імідж і з’являється (як у січні 1992 р.) перед журналістами з короткою стрижкою, що носять нині, як говорять знавці, бойовики, то прямо у прямому ефірі влаштовує бійку з Б. Нємцовим, то позує для своєї воскової копії.
У лютому 1993 р. він, захищаючи честь російського президента, організовує пікет біля посольства Франції в Москві, протестуючи проти випуску французами горілки під назвою "Борис Єльцин". Але найефективнішим , звичайно, було організування десанту в Ірак, у який повірили всі газети і десь протягом тижня Жириновский був чи не головною темою преси, що не любила його й неодноразово обіцяла не звертати на нього уваги.
Критика не турбує Володимира Вольфовича - пишіть, що хочете, тільки прізвище правильно вкажіть. Щирим гнівом відповіли деякі журналісти на пропозицію включити російських солдат у число військ ООН, що одержують оплату валютою, але, не зважаючи на це, незабаром перші російські воїни вирушили до Югославії. А тільки-но варто було йому, в листопаді 1992 р. заявти, що він заборонить у Москві рекламу на іноземних мовах, якщо стане мером міста, і чинний мер Лужков враз видав подібний указ.
Народився Жириновський 25 квітня 1946 р. у м. Алма-Ата в багатодітній сім'ї, шоста дитина.
Свою першу самостійну акцію Володимир Вольфович описує так: "25 квітня 1946 р. у об 11 годині я хотів вийти в цей світ. Подзвонили в "швидку" - вона не приїхала. Побігли за пенсіонеркою-акушеркою: вона не прийшла. І я сам вийшов. Сам!!!"
У той же рік батько Володимира - Вольф Андрійович, юрист, - помер, мати - Олександра Павлівна, домогосподарка, - змушена була піти на роботу в зооветеринарний інститут. Олександра Павлівна родом із Саранська, повіту Пензенської губернії, як і її батьки. Про батьків батька він говорить таке: "Бабуся і дід, що загинули, ще у війну були росіянами. Але якщо історики, що зайнялися вивченням мого походження і захистили на цьому дисертації, знайдуть іншу кров, я буду тільки щаливим, оскільки президент багатонаціональної країни теж повинний бути багатонаціональний".
Сім'я жила бідно, у «коммуналці», видана їм у 1940 р. трикімнатна квартира, під час війни через наплив біженців в тил була "ущільнена", Володимира здали до дитячого садку на "п'ятиденку", тут проявилися його майбутні дисидентські схильності: "Мої дитсадівські вихователі можуть підтвердити, що просили батьків забрати мене із дитсаду, оскільки я виявився некерованим, як усі діти, що погоджувалися грати в одну гру. Мені потрібно було своє. І перша вчителька, Марія Петрівна, теж була незадоволена моєю некерованістю".
У той же час Володимир не міг реалізувати своїх потенційних можливостей: мріяв навчитися грати на фортепіано, але не було можливості... Намагався грати в духовому оркестрі У Домі піонерів в Алма-Аті, через те, що навчання там було безплатним, у струнному оркестрі на народних інструментах, на домрі... Батьки ще й гітару купили і самовчитель. Після закінчення алма-атинської школи в 1964 р. він приїжджає в Москву з бажанням зробити дипломатичну кар'єру. Треба сказати, дуже честолюбна мрія була в цього нового провінціала. Без "спеціального підготування" вступити до Інституту Азії й Африки при Московському університеті, «ковалю радянської еліти» було практично неможливо. Володимир же вступає з першої спроби. У групі за фахом "Туреччина і турецька мова" було 6 чоловік: у тому числі син генерала, син заступника міністра закордонних справ, син відповідального робітника ЦК КПРС, син начальника головкому держкомітету по зовнішньоекономічних зв'язках. Зав'язати дружбу з ними йому, що жив в гуртожитку на невеликі гроші, що надсилалися матір'ю, було неможливо. Залишалися заняття і суспільна робота. В університеті першокурснику Жириновському дали характеристику, що атестувала його як активного дисциплінованого комсомольця, що завжди охоче виконує доручення. Крім того, він відмінник у вечірньому університеті марксизму-ленінізму. От тільки через убогу рознарядку для інтелігенції, для вступу в КПРС у Жириновського шансів не було.
У 1967 р. він бере участь у роботі дискусійного клубу на Центральному телебаченні, а в 1969-1970 р. стажується на Держтелерадіо.
Вже на 4-му курсі Володимир - член профспілкового комітету, секретар бюро ВЛКСМ інституту. У якості заохочення в 1969 р. його направляють у Туреччину на будівництво Іскандерунського металургійного комбінату перекладачем. "Ще перед відльотом купив у "Шереметьево-2" на всі гроші, що залишилися, значки, - згадує Жириновський, - дарувати як сувеніри. Штук 30 узяв. У Туреччині я провів декілька місяців. Значки роздавав знайомим - у кафе, магазинах. А турецька таємна поліція, що спостерігала за мною, витлумачила усе по-своєму. На одному із значків був Пушкін. З бакенбардами. Поліцейський прийняв його за Карла Маркса в молодості, а в Туреччині комуністична пропаганда заборонена законом... Намагалися завести справу. Допитали моїх знайомих, вони підтвердили, що я навпаки, нічого такого їм не говорив. Місяців зо два тривав цей процес, мені не дозволяли їхати з країни, поки не розібралися"
Стамбульська ж газета "Мілліет", передаючи ці події (їй, очевидно належить пріоритет в освітленні багатогранної діяльності Володимира Вольфовича), писала, що Жириновский був посаджений
