Після цього інциденту комсомольську кар'єру було облишено. Незважаючи на те, що Жириновський із відмінністю закінчив в 1970 р. університет, а в 1969-1970 р. стажувався в Держкомітеті по зовнішньоекономічних зв'язках, замість екзотичних країн його напавляють у штаб Закавказького військового округу. У тбіліських казармах лейтенант Жириновский провів 2 роки (1970-1972 р.) один без молодої дружини, що залишилася в Москві. Демобілізувавшись з армії, він до 1975 р. працював у секторі Західної Європи Міжнародного комітету захисту миру. Вивчення німецької мови він сполучає з навчанням на вечірньому відділенні юридичного факультету МГУ (1974-1977 р.), залишаючись "невиїзним". У змінившої його в міжнародному відділі племінниці тодішнього секретаря ЦК КПРС Бориса Пономарьова доля була більш сприятливою.

У 1975-1977 р. Жириновський працював у системі профспілок - на економічному факультеті Вищої школи профспілкового спрямування, у деканаті по роботі з іноземними учнями, у 1977-1983 р. - у Інюрколегії Міністерства юстиції СРСР, із 1983 по 1990 р. був керівником юридичної служби видавництва "Світ".

Пробудження свого політичного темпераменту Жириновский зв'язує з початком "перебудови". У перші роки - безумовна підтримка Горбачова, співчуття гнаному Єльцину ("Я дуже переживав, коли його не вибрали у Верховну Раду на I з'їзді народних депутатів"). У середині 1990 р. з'являються перші интерв’ю, що критикують Бориса Єльцина.

Перший прояв його політичної активності, було помічено на установчому зборі Товариства єврейської культури (ТЕК) у театрі "Шалом". Вразивши багатьох активністю, вирізнялася людина, що невідомо узялася відкіля, -Жириновський. Був він благополучно обраний за своє іскрометне красномовство... У перше правління (під номером 12), що зібрало, ніби в Ноевому ковчезі, усякої тварі по парі: члена ЦК КПРС, головного єврея Єврейської автономної області - її першого секретаря Левка Шапиро, і підпільщика Юлія Кошаровского. Жириновский закріпив за собою керівництво відразу декількома секціями. Зокрема: а) гуманітарно-правовою; б) філолофсько-релігійною; в) історичною; г) зовнішньоекономічних зв'язків.

Наступний крок - 8-9 травня 1988 р., установчий з'їзд Демократичної спілки. Саме Володимир Жириновський, коли виявилося, що проводити засідання на другий день з'їзду в Кратово немає де, домовився із сільським народним депутатом, і той надав місцевий клуб для цієї антирадянської акції. Саме Жириновський тут же під гаслом "Рішення XXVII з'їзду КПРС - у життя!" створив першу фракцію ДС - меншовиків. І зразу ж від першої Ради ДС почали відколюватися російські партії: партія Убожко (Консервативна партія), партія В. Богачова (Європейська ліберально-демократична партія), партія Е. Дебрянської (Транснаціональна радикальна партія), Лібертаріанська партія, і, навіть, Ліга сексуальних меншостей.

Тоді, правда, у полум'ї дискусій, забули обрати Координаційну раду, так знову Жириновський виручив - пригадав про це на станції Кратово, - відразу на платформі він сам і увійшов до її складу, правда, у партію так і не вступив, але підтримував її. У цьому ж році він підготував проект-програму Соціал-демократичної партії Росії, пошук прихильників для створення якої закінчився безрезультатно. Пізніше цей документ був використаний із незначними поправками при упорядкуванні програми Ліберально-демократичної партії Радянського Союзу (ЛДПРС), ініціатором створення якої виступив Жириновський, що організував "неформальний" установчий з'їзд ЛДП у грудні 1989 р.

Основні сформульовані тоді позиції ЛДП збереглися і в даний час. Вже тоді Жириновский сформулював головне питання своєї програми - питання національно-державного устрою. Він запропонував для рішення національних проблем заснування губерній за принципом, що існував до 1922 р.; запропонував сміло перейти до європейської моделі товариства (вільна економіка, права людини на першому місці, цивільне товариство), жорстокої централізованої влади. "Інакше ніякі реформи не пройдуть, - говорив він. - Повинна бути одна держава, один президент. Але без централізації економіки".

У березні 1989 р. В.Жириновський виставив свою кандидатуру на виборах директора видавництва "Світ", але одержав лише 30 голосів із 600.

31 березня 1990 р. Володимир Жириновський на установчій конференції був обраний головою Ліберально-демократичної партії Радянського Союзу (ЛДПРС) і став фаховим політиком, перейшовши на звільнену виборну посаду. На цій посаді в травні 1990 р. він провів своє перше закордонне турне в Італію за запрошенням Ліберальної партії. Потім пішли поїздки у Швейцарію, Німеччину, Бельгію, Туреччину, Фінляндію, США, Ірак, Францію. У результаті поїздок Жириновського ЛДП встановила контакти з правими консервативними партіями Голландії, Південної Африки, Німецької народної спілки Герхарда Фрея й ін.

Навесні 1990 р. Володимир Вольфович виступив одним з ініціаторів створення Центристського блока політичних партій і рухів, що і був заснований у червні 1990 р. Одним із лідерів блока став Жириновський. Але 16 квітня 1991 р. Ліберально-демократична партія зі складу блока вийшла.

2 січня 1991 р. Жириновський подав документи на реєстрацію в Міністерство юстиції СРСР, але тільки 12 квітня, з затримкою на 40 днів, проти встановлених термінів, його партія була зареєстрована. У Радянському Союзі з'явилася перша після 1918 р. легально чинна некомуністична партія.

6 жовтня 1990 р. під час чергового закордонного вояжу Жириновського в Москві, 40 членів партії організували II Надзвичайний з'їзд ЛДП, на якому виключили його з членів партії "за політичну безпринципність і догідництво перед КПРС". Дізнавшись про це, Володимир Вольфович, зумів разом із заступником голови партії Леонідом Алімовим зібрати свою конференцію і виключити з ЛДП "за наклепи на своїх соратників по партії" організаторів надзвичайного з'їзду