Вчений вважає, що лише третя із зазначених форм організації суспільного життя є придатною для України, вказуючи на негативні сторони двох перших.

Аналізуючи переваги і види демократичної республіки, він називає вибори до демократичних парламентів політичною бутафорією, коли долю країни вирішує кількість голосів виборців, а не якість, яку може виробити, на його думку, лише здатність до режисерства громадського життя у формі поєднання класократії з монархією.

Обгрунтовуючи ідею щодо неможливості побудови демократичного суспільства в Україні без попереднього стану монархічного правління, Липинський звертається до досвіду демократії існуючого в США. Там, на думку вченого, демократичний республіканський лад не проявляє своїх негативних якостей тому, що правляча американська верства спирається на стару монархічну консервативну традицію, і що брак монархії вона надолужує зміцненням політичної влади президента.

Під охлократією Липинський розуміє такий суспільно-політичний лад, де активна меншість твориться шляхом організації різнокласових елементів в одній верстві, яка необмежено панує над даним громадянством. Наприклад царська бюрократія, комуністична партія, фашистська партія і т.д.

І, нарешті, класократія, за Липинським, - це такий суспільно-політичний лад, де активна меншість – аристократія, приходить до керівництва шляхом вибору кращих представників різноманітних станів і класів, з яких складається суспільство. Класи: хліборобський (поміщики, селяни); промисловий (власники фабрик, інженери, робітники); фінансовий і купецький (усі хто живе з обміну продуктами); комунікаційний ( шофери, поштарі і т.д.); інтелігенція ( духовенство, вчителі, лікарі, письменники і т.д.)

Стани: організатори і організовані. Перші – активна меншість; другі – пасивна більшість.

Активна меншість – аристократія обмежує свою владу послухом монархові. Монарх, в свою чергу, обмежується законами, які ухвалюють у законодавчих установах представники класів.

Аристократія, за Липинським – це чинник динамічний, який сам себе витворює, формує і виправдовує своє право на існування, постійно відновлюючи себе в житті шляхом залучення до правлячої ролі нових представників різних класів і груп.

Вузловими пунктами своєї української політичної програми вчений називає поняття територіального патріотизму української нації і українського консерватизму, які, на його думку, здатні перебороти внутрішні органічні слабкості українства. Українську націю можна найкраще об’єднати на грунті територіального патріотизму, тобто пробудження почуття солідарності і єдності між усіма постійними мешканцями української землі, незалежно від їхнього етнічного походження, соціально-класової приналежності, віросповідання, соціально-культурного рівня. Україна має стати батьківщиною для всіх своїх громадян. Почуття любові до рідного краю – української землі, як до органічної цілісності, вважає Липинський, - є необхідною і єдиною можливістю того найтіснішого у світі зв’язку людей, що зветься нацією.

Заклик до соціально-класової чи національної нетерпимості, протиставлення українства іншим співмешканцям України, на думку Липинського, - явище руїнницьке, воно призведе до взаємної ненависті і в кінцевому рахунку впаде божою карою на самих українців.

Тому-то й аристократія у Липинського звязана не стільки з українською національність, скільки з українською державністю. Територіальний чинник грає в аристократії далеко більшу роль, ніж чинник національний. З цього державного чинника виводить Липинський і поняття патріотизму, визначаючи його як “свідомість своєї території, любов до своєї землі,до всіх без вийнятку її мешканців”. Він засуджує націоналізм, в основі якого лежить свідомість громади, а не території, почуття спільності з людьми однієї віри і одного стану, хоча б і на чужій території, і ненависті до людей чужої віри і стани, хоча б і на своїй території. Липинський зауважує, що брак територіального патріотизму, який торкається і чужонаціональних елементів, що заселяють Україну, завжди відігравав деструктивну роль у творенні української державності.

Особливу увагу приділяє учений у своїй концепції ролі релігії і держави, називаючи їх найвищим критерієм оцінки історичного процесу, навіть вищим за державу. Людина, за Липинським, не член держави, а, передусім самостійна самоцільна вартість. Над інтересами держави і нації вчений ставить засади етики і моралі, до яких завжди закликала і які освячувала релігія та церква. І в кінці-кінців, оскільки будь які потрясіння на релігійному грунті можуть бути особливо небезпечними для майбутньої української державної будови, вчений вважає за необхідне усім релігіям надати рівні права. Монархізм випливає з класократії, класократія – з християнського ієрархічного погляду на світ, і все це сполучається між собою органічно – у цьому суть політичної доктрини Липинського.

Використана література:

В’ячеслав Липинський. Історико-політологічна спадщина і сучасна Україна, Київ-Філадельфія, 1994

Листи до братів-хліборобів. В’ячеслав Липинський, Київ-Філадельфія, 1995

Розбудова держави. Гордієнко М., Київ, 1998

Реферат на тему:

“Суть політичної доктрини В’ячеслава Липинського”