Але, очевидно, вагомими були й два інших фактори: по-перше, Леонід Кравчук, який свого часу досить прихильно ставився до “Славутича”, не став конфротувати зі своїм колишнім суперником Леонідом Кучмою (навпаки – поступово намітилася чудова співпраця двох Президентів), а по-друге, Леонід Кравчук не порвав із середовищем “Славутича” і надалі продовжував тісно співпрацювати з ним – переважно у політичній площині.

У 1996 році Віктор Медведчук отримує офіційну “індульгенцію” – Почесну відзнаку Президента України “За заслуги” ІІІ ступеня. Згодом йому буде вручено й орден “За заслуги” ІІ ступеня… У жовтні 1996 року Віктор Медведчук стає позаштатним радником Президента України з питань податкової політики. Саме у цей час, 1 жовтня 1996 року, близький приятель Медведчука, Микола Азаров, очолив Державну податкову адміністрацію України, а молодший брат, Сергій Медведчук – державну податкову адміністрацію у м.Львові.

Наступного року Віктор Медведчук пробує свої сили на виборах до Верховної Ради України. Він вирішує балотуватися на Закарпатті – області, де було налагоджено непогану базу для діяльності “Славутича”. На той час (1996 – 1997 рр.) область була надзвичайно складною в електоральному плані. Закарпаття було поділено між кількома економічними кланами. Найпотужнішим вважався ужгородський клан Сергія Ратушняка (“Рати”), який перетворився на некоронованого “короля” світу безалкогольних напоїв і, як подейкували, навіть контролював 90% потоків алкогольних напоїв з Закарпаття (переважно коньяків). У 1996 році Ратушняк пробував тягатися навіть із відомою фірмою “Coca-Cola” за вплив на ринок безалкогольних напоїв. Люди, близькі до Ратушняка, відстоювали інтереси фірми “Рата” навіть у Російській Федерації. Ратушнякові намагався протистояти президент концерну “Срібна земля”, народний депутат України ХІІ скликання Віктор Бедь, впливи якого так само були потужними. Медведчук із “Славутичем” виступив у ролі “третьої сили” і зіграв на численних суперечностях закарпатських політиків та на значних фінансових вливаннях у регіон. До цього слід додати розкрутку іміджу “чесного юриста”. І ще один важливий фактор: попередній депутат від Іршавського виборчого округу, Сергій Устич, мусів скласти свої депутатські повноваження в зв'язку з тим, що його було призначено головою Закарпатської обласної державної адміністрації. Будучи першою особою області, Устич усіляко допомагав Вікторові Медведчукові, який свого часу допомагав Устичеві успішно лобіювати певні проблеми регіону. Як результат, на довиборах до Верховної Ради України у квітні 1997 року по Іршавському виборчому округу №171 Закарпатської області за Медведчука проголосували 94,16% виборців, що було абсолютним рекордом серед депутатів.

Чи потрібне було Медведчукові депутатство у Верховній Раді, якій залишалося діяти менше одного року? Очевидно, потрібна була засвітка у депутатському клубі, потрібна була легітимізація Медведчука як політика. Ця засвітка відбулася.

На виборах 1998 року Віктор Медведчук створює привабливу першу п'ятірку списку СДПУ(о) і розкручує імідж “команди молодості нашої”, максимально експлуатуючи марку київського “Динамо”. У першій п'ятірці виборчого блоку фігурують імена Леоніда Кравчука, Євгена Марчука, Віктора Медведчука, Василя Онопенка та Григорія Суркіса. Тоді ж Віктор Медведчук висуває свою кандидатуру по мажоритарному округу – знову на Закарпатті, знову в Іршавському виборчому окрузі №73.

У Медведчука було на початках семеро конкурентів – член КПУ, підприємець В.Буришин, член УРП, львівський підприємець І.Гриниха, хустський юрист, член ПРП Н.Боклаганич, соціаліст-підприємець І.Іванчо, підприємець, член АПУ М.Ремета, слухач Дипломатичної академії, рухівець В.Марушинець та священик Д.Сидор. Четверо зняли свої кандидатури. У списку залишилися, окрім Медведчука, В.Буришин, І.Гриниха та Н.Боклаганич. У результаті виборів Віктор Медведчук набрав 90,1% голосів, його суперники – трохи більше 2% кожен. І знову результат В.Медведчука виявився рекордним.

СДПУ(о) також подолала 4-відсотковий бар'єр і фактично “проповзла” у парламент, показавши результат 4,0123%. Найвищий результат було показано на Закарпатті – 31,171% голосів. Фактично ця цифра і дозволила покрити низьку активність мешканців інших регіонів. У травні місяці 1998 року у Верховній Раді було сформовано парламентську фракцію СДПУ(о), яка налічувала 25 депутатів.

На перших порах здавалося, що у парламенті утвориться стійка коаліція чотирьох центристських партій – Народно-демократичної (93 деп.), Народного руху України (47 деп.), Соціал-демократичної партії України (об'єднаної) (25 деп.) та Партії Зелених (24 деп.). Було підписано відповідну угоду про співпрацю між цими чотирма фракціями, основний акцент у якій робився на недопущенні до керівництва парламентом лівого спікера.

У травні 1998 року, після підписання цієї угоди, намічається поляризація парламенту і тривала боротьба за пост голови Верховної Ради. Цей півторамісячний виборчий марафон увійшов в історію під назвою “спікеріада”.

У результаті фракції СДПУ(о) та ПЗУ зламали домовленості і пішли на компроміс із лівою більшістю. Результатом компромісу стало обрання О.Ткаченка головою Верховної Ради. Віктор Медведчук посів пост заступника голови Верховної Ради. Подібний політичний крок фракції СДПУ(о) викликав негативну реакцію з боку інших центристських партій, насамперед НДП та Руху, які розповсюдили відповідну заяву і звинуватили соціал-демократів у порушенні домовленостей. Але, час пішов. Було пізно щось міняти чи опротестовувати. Віктор Медведчук виграв для себе не просто посаду – він виграв можливість діяти більш впевнено і відкрито. Обрання Віктора Медведчука на пост віце-спікера давало “зелену вулицю” для активізації діяльності інших членів “чудової сімки”.

Наприкінці 1998 року “Галицькі контракти” писали про нові придбання Українського кредитного банку – фінансової структури, у числі членів ради якої значилися Б.Губський, Г.Суркіс та В.Медведчук. Отже, Кабінет Міністрів передав Укркредитбанку пакети акцій ВАТ-монополіста “Запорізького заводу феросплавів”, а також “Херсонобленерго”, “Тернопільобленерго” і