“Кіровоградобленерго”. “Хай читач не подумає, що управління акціями від імені держави – це як адміністративне засудження до громадських робіт. Радше – безкоштовна путівка на фешенебельний курорт, бо, як відомо, експерти прирівнюють управління акціями до тимчасової безплатної приватизації”, - пишуть “Галицькі контракти”. “Зеркало недели” наприкінці 1999 року твердило, що метою Віктора Медведчука та його оточення став весь енергоринок України. Насамперед Київське, Запорізьке і Дніпропетровське обленерго, а також – Запорізька атомна електростанція, яка виробляє приблизно чверть усієї електроенергії України.
Віктор Медведчук не приховував того, що він – заможна людина. У своїй податковій декларації за 1997 рік він вказав суму прибутку – 1 млн. 880 тис. 308 грн. 95 коп. “Приємно бути мільйонером, - говорив В.Медведчук у одному з інтерв'ю. – Приємно, що є якась постійна база. Посади, просування по службі мають як позитивні, так і негативні наслідки. Сьогодні, приміром, сиджу в цьому кабінеті, а завтра мене попросять його звільнити”. У програмі “Епіцентр” у 1999 році Віктор Медведчук відверто признався, що не бачить нічого поганого у тому, коли його називають олігархом: мовляв, біда не у тому, що в нас є заможні люди, а у тому, що їх у нас мало. У інтерв'ю газеті “Факты и комментарии” у квітні 1999 року Медведчук признався: ”Я ніколи не приховував своєї участі у бізнесі, але завжди жорстко дотримувався правила: бізнес, якому я за характером своєї колишньої діяльності надавав підтримку, має бути бездоганним. До речі, за минулий рік мої прибутки склали 1,4 млн. грн.”. На запитання, як співвіднести його соціал-демократичні принципи з реальними надприбутками, Медведчук спокійно відповідав: ”Я не хочу бути бідним!”. Згідно з декларацією В.Медведчука, його прибутки за 1999 рік становили вже 5 млн. 893 тис.195 грн. 06 коп. Основна вага цієї суми припала на дивіденди, проценти, роялті. Ним було задекларовано наявність цінних паперів на суму 3684810 грн., банківські депозити на суму 3806856 грн., квартиру площею 208 м.кв та ще 578,75 м.кв – для членів сім'ї і т.д. Принаймні, Медведчук може претендувати на імідж “чесного олігарха”: все, що має, він не приховує. Очевидно, саме таким стане український бізнес у ХХІ столітті.
Принагідно варто зауважити, що Віктор Медведчук – одружений. Його дружина, Гаврилюк Наталія Георгіївна, працює адвокатом у Колегії адвокатів Печерського району м.Києва. Із майбутньою дружиною Віктор Володимирович познайомився ще у студентські роки. У 1982 році у подружжя народилася донька Ірина.
Поступово у середовищі об'єднаних соціал-демократів почали з'являтися певні антагоністичні групи. Підставою для творення однієї з них були спільні політико-бізнесові інтереси. Друга група об'єднувала насамперед прихильників соціал-демократичної ідеї – політиків, які були “чужинцями” у середовищі представників великого бізнесу. Виразником першої групи був Віктор Медведчук, другої – Василь Онопенко. Група Онопенка відіграла свою роль – стала своєрідним ідеологічним локомотивом, який надавав відповідного забарвлення партії на виборах. Після виборів Онопенко, як шіллерівський мурин, – зробив справу і мав відійти.
На ХІІІ з'їзді СДПУ(о) (який планувалося провести у закритому режимі) постало питання про заміну голови партії. Більшість із 247 делегатів з'їзду засудили Василя Онопенка, назвавши його політичним інтриганом, якого “фінансують певні політичні сили, аби він “гавкав” на СДПУ(о) та окремих її членів”. Представники регіональних організацій, які ще вранці нічого не знали про внутріпартійну ситуацію, бо при відкритті з'їзду, за півгодини жваво засуджували “формального лідера” В.Онопенка” і майже одноголосно проголосували за його виключення з партії. На пропозицію представника миколаївської обласної організації СДПУ(о) на голову партії було висунуто кандидатуру Віктора Медведчука – “лідера за своєю природою”. У ході голосування за Віктора Володимировича проголосували 247 делегатів, утрималися – 2. Проти не голосував ніхто. Заступником голови партії став Олександр Зінченко, який одразу ж заявив, що подібне голосування – “це справді ознака єдності думок у партії”.
Прихильники Василя Онопенка не змирилися з поразкою і зареєстрували Українську соціал-демократичну партію. На президентських виборах 1999 року Василь Онопенко спробував навіть висунути свою кандидатуру на найвищу державну посаду…
Після того, як Медведчук очолив СДПУ(о), він вирішив активно попрацювати у сфері соціал-демократичної ідеології. Дійсно, українській соціал-демократії бракувало кваліфікованих та оригінальних розробок в ідеологічній сфері. Ю.Буздуган, скажімо, брав за зразок класичні європейські бернштейніанські моделі ідеології. В.Онопенко взагалі мало приділяв уваги питанню ідеологічної ідентичності. Віктор Медведчук опублікував у “Зеркале недели” статті “В поисках новых рубежей”(1999, №1) та ”Что будет завтра?”(1999, №42). Саме ці дві статті стали підвалинами ідеології СДПУ(о). Але детальніший аналіз показує, що ідеологічні розробки Медведчука є певною еклектикою різних напрямів політичної думки. Рухівська газета “Час-Time” після другого етапу ХІІІ з'їзду СДПУ(о) (грудень 1998 р.) зауважила, що “заглиблюватися в обгрунтування принад і переваг ідеології соціал-демократії В.Медведчук завбачливо не став. Уже після третього абзацу доповіді делегати зрозуміли, що їхній лідер неспроможний відрізнити соціал-демократизм від лібералізму чи консерватизму. Складалося враження, що не той чи інший “ізм” переймає думки керівництва партії, а винятково такі солодкі слова, як “влада” і “гроші”. Як зберегти ту дещицю, що вже вдалося виторгувати, і як прикуповувати надалі”.
Одразу ж після ХІІІ з'їзду партії у середовищі СДПУ(о) розгорілася дискусія про те, кого з кандидатів на пост Президента підтримати на виборах 1999 року. Значна частина делегацій висували кандидатуру Євгена Марчука — на той час голови парламентської фракції СДПУ(о). Марчука, скажімо, підтримали лідери одеської та миколаївської організацій. У той же